Шановний читачу! Як ти вже знаєш, редакційна колегія журналу «Вісник Грушевського» запропонувала дійсним членам експедиційного корпусу НДІ Пам’яті ім. Г.С. Попова поділитися роздумами та враженнями про життєдіяльність даного підрозділу. На цей раз ваш співрозмовник Олександр Олегович Кривошея, засновник медіа-продакшн компанії “ActionX”, почесний член Одеського Фотографічного Товариства.
Я абсолютно згоден із колегами, яким важко назвати найяскравішу та більш пам’ятну експедицію. Дійсно, члену експедиційного корпусу важко виділити у пам’яті якусь одну з проведених експедицій. Знаєте, експедиції ці як люди: багато у чому схожі одна на одну, і в чомусь зовсім різні. Кожній передує найсерйозніша підготовка. І кожна по-своєму яскрава та пам’ятна. Тьмяних, сірих, незапам’ятованих експедицій не було. Хоча, звичайно, все це можна порівняти з гірським хребтом. Він весь високий, але є вершини. Ось із усіх експедицій я найохочіше згадую грецьку. Тоді рекогносцировку ми з Олегом Вікторовичем проводили удвох. У Салоніках були, їздили на гору Афон кілька разів. Там до всього придивились. На судні пропливли вздовж Афона. Потім там була ще наступна експедиція, в ході якої знімався фільм; вже й інші брали участь у роботі. А у тій, у першій було тільки двоє людей.
Ми, звичайно, були знайомі з академіком Мальцевим і до того. Вчений він відомий. Спілкувалися на полігоні. Взаємодіяли. Але у тій експедиції нам випало жити-працювати разом два тижні. І не гіперболізуючи, скажу: це був один із крутих поворотів у моєму житті. На багато що просто розплющились очі, погляд став іншим. Змінилися і світовідчуття, і світосприйняття. І, відповідно, світорозуміння. А взагалі – у кожній експедиції наставав якийсь переломний момент. Вносилися суттєві поправки до наукового та життєвого досвіду. Пам’ятна і калабрійська експедиція. Наприклад, там, у Калабрії, є певна святиня – мадонна Ді Польсі. Розташована так, що добратися до неї дуже важко. Та що там, майже неможливо. Їдемо, надриваємо у дорозі машину. Піддон розтрощили. Масло витекло. Самі страшенно втомилися. Все нав’язливіше дзижчить думка: зупинитися, повернутися. Поки не пізно. Але дивлюся на Олега Вікторовича. І підбадьорююсь. Він завжди йде до кінця. Кажу собі: «Ми доберемося!». І дібралися. Як таке забудеш…
Дорога до святилища Мадонни Ді Польсі у Калабрії в рамках експедиції на Південь Італії, грудень 2021
Так, Греція… Ось уже, як то кажуть, вік живи – вік навчайся. Виявляється, віра у звичне буває і хибна. Ми звикли до свого вміння читати карту. Ну, як лоцію для плавання у незнайомих місцях. На душі було спокійно: мали солідний картографічний матеріал. І що ж? На картах одне, а на ділі – інше. Зовсім інше. Брехня відчайдушна! Це було свого роду нашим відкриттям Греції. Ось вона, детальна точна картка. І ось він, на цьому місці храм. Добираємося до цього місця – пусто! Координати ювелірно точні. А жодного храму і близько немає. І ніколи не було. А був і є він зовсім в іншому місці. І це – не поодинокий випадок. Взагалі Греція ніби то досліджена і обстежена з давніх-давен і до наших днів. У дитинстві ми зачитувалися міфами Еллади. До послуг нашого сучасника – література, мистецтво з цих тем. Мистецтво, документалістика-публіцистика. Кінематограф. Дисертації. Ну, здавалося б, що там ще досліджувати? Знову ж таки, суворо між нами – мене теж на цей рахунок мучили невиразні сумніви. Куди вирушаємо? Що ми там відкриємо?
І ось дісталися, нарешті. Знамениті, найдослідженіші, оспівані місця. І нічого не сходиться. Ну майже нічого. Навіть відома нам традиційно зовнішність греків та гречанок не відповідає реальності. У мене, пригадується, вирвалося питання: чому у Греції немає греків? Ну, хоч би одного Геракла там зустріли! Хоч би одну Венеру Мілоську! Ось таке, наприклад, відкриття.
Ось у Мексиці, принаймні, ми зустріли мексиканців. Вони помітні. Адже я довго жив у Каліфорнії, там їх багато. Каліфорнія сама по собі була колись мексиканською. Дуже багато місцевих жителів – саме мексиканці. В особі, в очах вони мають щось своє. Якась сила. Сильні люди. Цілком очевидно – живуть ці люди складно, напружено. І не лише тому, що переносять спеку 40-50 градусів. Але й там ми відчули якусь, я сказав би, туманність правди. Або – ефект брехні. Знамениті піраміди Чичен-Іца викликали значне здивування наше. Як і на іншому континенті – єгипетські знамениті споруди. На демонстрації цих дивних споруд мільйони доларів заробляють на день. Просто на вхідних квитках туристів та на інфраструктурах. Але ми не туристи. Приїхали. Подивилися. Доторкнулися, так би мовити, до давнини. Нові, з голочки! Чистенькі. Міцні-свіженькі. Враження таке, що їх у Голлівуді декоратори спроектували того тижня. А збудували вчора. Із сучасних матеріалів. І за найсвіжішими технологіями. Екскурсоводи популярно пояснюють: все це розкопали-відкопали археологи. Але губляться від найпростіших питань – як могли все це розкопати? Де? Має бути якась вирва від розкопок, якийсь кратер. А там просто плато. Що вони розкопали? 100 кілометрів навколо? А куди земля від розкопок поділася? І казки, байки, легенди найбезглуздіші. Як дорослі люди це можуть слухати? Як вірити? І платити за такі міфи Еллади чи байки Езопа? Але туди не заростає народна стежка. І тисячі, десятки тисяч туристів не ставлять зайвих питань – як кажуть, лопають те, що дають.
Вам, можливо, про щось таке розповідали і мої колеги. Ось траплялося, ми діставалися на істинно старовинні об’єкти. Не бутафорія, не декорація. Не камуфляж. Сама старовина, сама історія. Дихання вічності! І там немає жодних туристів! Те, що по-справжньому цікаво і диявольськи притягує, гідне найпильнішої уваги та вивчення. ЗМІ розкрутили та продовжують розкручувати зовсім інше. В інше вкладають великі гроші, отримані, вибачте, від локшини на вухах. Так само, до речі, справа, не повірите, і зі знаменитою Пізанською вежею. Ми дісталися туди, дивились. Щупали. Як то кажуть, куштували на зуб. Як там, у класика: а чи був хлопчик? Чи була вона, ця вежа? Так була, звісно. І є. Справжнісінька. Але… зовсім не там. І вона нікого не цікавить. А ось ця, уславлена, американська саморобка – все падає і ніяк не впаде.
Запитайте себе: як виглядають нащадки великих майя у Мексиці? Начебто всі знають: велика цивілізація, стародавнє гарне і горде плем’я. Не здалися закутим у залізо конкістадорам із мечами, гарматами та аркебузами. Хоч і відступили, але не стали працювати на колонізаторів. Довелося білим завойовникам поневолювати африканців та возити їх через океан – на свої плантації. Але нащадки майя, яких я бачив, не схожі на кіношних індіанців! Ютяться у якихось незрозумілих маленьких будинках. У халупах. Вони практично не мають ні стільців, ні ліжок. Ні столів. І щодо гігієни, пардон, – не того… Ось, хіба що – вельми несподівано та цікаво: їхні національні сорочки дуже схожі на українські вишиванки. Заходжу до їхнього музею і прямо переді мною – вона, рідна! Сорочка-вишиванка. Їх охоче купують туристи.
Вони там продаються скрізь. А ось спритних вершників і лучників, метальників томагавків та дротиків я серед них щось не бачив. Хіба що у місцях для туристів, де розігруються такі атракціони. Тобто ті, хто сучасніше, ведуть фермерське господарство, мають птицю, худобу. Але вони воліють щось на зразок ковбойського стилю. І таке враження, що цьому вони теж навчилися у кіно. Таких небагато. А здебільшого – пішки ходять. Очевидно – дві тенденції: Америка та цивілізація майя. Хто рушив у бік американського впливу, живуть більш-менш сучасно. Супермаркети, магазини, мобільний зв’язок. Але можна спостерігати у тому самому місті тих, хто не хочуть цього всього. Ну, не бажають. І живуть у халупах. Це навіть не вігвам. Щось на кшталт того, що у старому доброму КВК жартома говорили: фіг вам.
Мексика, 2019 рік
Чи пам’ятає хтось із них своїх екзотичних предків, про які стільки всього сказано, написано, знято? Про дивовижних білошкірих у залізному одязі, що колись з’явилися біля цих берегів на величезних вітрильних пирогах, що вивергають вогонь і грім? І як вони, числом сто чи двісті конкістадорів, відтіснили у резервації багатодесятитисячний гордий народ? І чи це було взагалі насправді? Чи не голлівудські це фантазії? Такі фільми мені подобалися ще у дитинстві. Але, повторюся: у спілкуванні з цими людьми нічого подібного від них не чув. Ці легенди – для вухатих туристів. А ті, хто на них пристойно заробляє, нашим експедиціям не дуже раді. Зрозуміють люди, що їх просто дурять – не туди їздитимуть і платитимуть за вульгарні казки. Втім, така перспектива є сумнівною. По-перше, індустрія обману так просто не здається. І на вигадки хитра. А земляни туристського світосприйняття і самі радіти. Крім того, цікавляться результатами наших експедицій мало хто. Принаймні – поки що.
Таких моментів вистачає і тут, у нас в Україні. І, отже, нам є чим займатися. Загалом, мова про відоме-невідоме. Багато що вважається ясним-очевидним. Але справжня наука знає: і очевидне потребує розгляду. З найсуттєвіших моментів для нас – поворот у дослідженні Третього Ордену у зв’язку з українськими реаліями. Як не дивно звучить для неосвічених – Мексика та Калабрія змінюють звичні погляди на те, що ми називаємо Невідома Україна. І справа не тільки у заокеанському традиційному одязі, що дивним чином нагадує наші вишиванки. Вважається, що Україну всі добре знають. Чи так це? Говорити детельніше тут і зараз на цю тему не буду. Але постійні читачі нашого «Вісника» та інших видань Української Академії Наук вже багато почерпнули із публікацій. І багато чого, впевнений, на них чекає попереду…
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua