За останні майже 30 років нової української історії, з моменту отримання незалежності, питання щодо національної ідеї було і залишається одним з найбільш обговорюваних і спірних. Чому ж національна ідея вбачається такою важливою, особливо на етапі становлення незалежної держави? Чому ця тема активно обговорюється і ставиться в один ряд з проблемами, здавалося б, більш важливого порядку – економічними і соціальними?
Національна ідея – це той невидимий внутрішній стрижень народу, навколо якого будується все інше. Можна посперечатися, нібито, коли економіка в занепаді, в країні криза і складне геополітичне становище, а люди думають тільки про те, як вижити – кому є діло до національних ідей? Але саме в такі моменти ідея, яка об’єднує більшість, може стати рушійною силою на шляху до реальних змін.
Тема національної ідеї в незалежній Україні підіймалася неодноразово, але ставала особливо обговорюваної саме в моменти важких випробувань для всієї країни, останнє з яких – події 2014 року.
У пошуках національної ідеї ми звертаємося, як правило, до історії свого народу, до тих досягнень і мудрості, на які можемо впиратися сьогодні, під час нестабільності, зовнішньої загрози і навіть відчаю. У цьому ключі багато істориків і інші вчені охоче експлуатують тему українського козацтва, як приклад стійкості духу, нескореності та волелюбності. Однак неглибоке вивчення цього питання і така ж поверхнева (навмисне?) подача в маси призводить до того, що козаків сприймають як деяких лихачів, «шибайголів», свободолюбців, які не бажали підкорятися владі Російської імперії.
Існування козаків на українській землі обмежують декількома століттями, наприклад, популярний ресурс «Вікіпедія», яким багато хто користується як джерелом отримання знань, говорить:
“Перші згадки про черкасах (пізніше їх стали називати козаками) на південних степових околицях Речі Посполитої зафіксовані в XV столітті”.
Згідно ж офіційними даними, розгром Запорозької Січі стався вже у 18 столітті. Як же так? Пишуть про неймовірну сміливість козаків, уміння володіти зброєю і бойовими мистецтвами. Те, як про здібності козаків відгукувалися їх же вороги (наприклад, турки) – змушує задуматися – як з нізвідки в 15 столітті виникли такі «над-воїни» і чому так безславно вони здалися в кінці 18 століття, фактично без бою? Чому український народ переніс оповіді про козаків крізь століття, а незламний козацький дух досі береться за основу національної ідеї? У той же час ні пам’ятників козакам, ні описів їх життя, підвалин, традицій у вигляді документів на території України не зберіглося.
Слід зазначити, що згадки і пам’ятники, в яких ми з легкістю ідентифікуємо наших українських козаків, є в різних країнах світу – від Мексики до Європи і не тільки. Жителі індійських штатів Раджастан і Пенджаб в шароварах і з «оселедцями» – дуже нагадують козаків. Ось як описує свої враження від зустрічі з індійськими раджпутамі турист з України:
“Століття не забуду службу в храмі сикхів на Ревалсарі. Золотий храм в Делі такого враження не залишив. Троє здоровенних, навіть за нашими мірками, бородатих чоловіків, підігруючи собі на «фісгармонії» і барабанах, співали пісні про Батьківщину, які заміняють їм релігійні гімни. А в центрі храму біля вівтаря була складена старовинна бойова зброю: шаблі, мечі, короткі списи і навіть бойові чакри (круглі ножі, які носять на тюрбані і метають, розкрутивши на руці, на зразок “літаючої тарілки”).
І пісні їх зовсім не індійські, більше схожі на протяжні пісні України і Південної Росії, і не індійські фігури рослих вихідців з Пенджабу змушували думати про їх можливе спорідненість зі скіфами (саками), які доходили до Індії “.
А серед українських козаків особливо виділялися ті, кого називали «характерниками». Козаки, що володіють надздібностями за рахунок умінь і навичок, які здавалися недоступними звичайним людям. Їх відносили до касти привілейованих.
Існують різні версії етимології слова «характерник», але навіть поверхневий погляд наштовхує на думку про людину з характером, тобто з сильною волею. На санскриті слово «хара» означає божественну силу, а «характерник» – той, хто вміє нею керувати.
Знання, якими володіли козаки-характерники, їх способи виховання дітей і життєві принципи, були зібрані в 18-м, початку 19-го століть у так званих «кахтирях». Однак ці книги не дійшли до наших днів, через знищення владою російської імперії.
Про козаків-характерників навіть в їх перебуванні писали всяке. Наприклад, витяг з польської книги кінця 17 століття:
«Тільки про відьом, чорнокнижників і характерників, надзвичайних людей, які дивовижні речі роблять, про що багато можна почути серед людей, і в Судах, також про їх дивні страшні справи і історії, про які страшно згадувати, через які в кожного, хто їх описує, затремтить в руці перо, скільки цим невіруючим, які в помилках засліпли. А над тим всім бісовством має свою силу і особливу владу Духовна Зверхність Римського Костелу…»
По суті, характерників в даному фрагменті оголошують служителями диявола за їх незрозумілі здатності і силу. Католицька (як і будь-яка інша церква) не любить, коли їй не підкоряються.
Так ким же вони були, ці загадкові козаки-характерники, пам’ятники яким стоять в різних країнах Європи та Південної Америки до сих пір, і про які найменше існує фактичних матеріалів у нас, в Україні, де козацький дух ліг в основу національної ідеї? Розбійники з великої дороги, таємний орден або нащадки аріїв, доблесні кшатрії-воїни, що розселилися далеко за межами України?
Відповіді на це питання у мене немає. Тому з особливим трепетом чекаю результатів чергової експедиції академіка Олега Мальцева і його наукової праці на цю тему.
Впевнена, що дослідження про походження і діяльність козаків-характерників, які проводить Олег Вікторович, зможуть стати основою і реальною науковою базою для тієї самої національної української ідеї, яку ми так довго шукаємо.