«В не всуе поляки, жалеючи утраты Украины
оноя тогобочния, раем света полского
в своих универсалах ея нарицаху и провозглашаху;
понеже оная, пред войною Хмельницкого,
бысть аки вторая земля обетованная,
медом и млеком кипящая»
(Антонович В.Б.« Останні часи козацтва
на правому боці Дніпра »).
Повернемося трохи назад – у часи війни Богдана Хмельницького з Польщею (1648 – 1657) і подальшого періоду Руїни, що передував розгулу «гайдамацької сволочі» *.
*Цитата з універсала реґіментаря Української партії (польського військового начальника українських військ) Яна Галецького 1717 року – перша письмова згадка терміну «гайдамак» (Антонович В. «Дослідження про гайдамацтво». Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»).
Описуваний період дуже об’ємний і насичений – адже час був військовий, кривавий. Але в рамках даної статті я спробую коротко описати події, приділяючи більше уваги умовам і причинам гайдамацтва, а також психологічним і філософським особливостям «українників». І тут ніяк не обійтися без Запорозької Січі та її ролі у всіх подіях на Україні у той період.
З моменту підписання Люблінської унії у 1569 р та створення Речі Посполитої Волинське, Київське та Брацславське воєводства з «руським»* населенням було вилучено зі складу Великого князівства Литовського та включено до Корони Польської. Крім того, перебуваючих у складі польської держави Російському (Галичина) і Подільському воєводствах також проживали «руські», що підтверджується зверненням короля Стефана Баторія до «панів і шляхти, які проживають в українській, київській, брацлавській і волинській Україні».
*Термін «руський» застосовувався в юридичних актах Великого князівства Литовського і Речі Посполитої щодо православного населення у межах цих державних утворень (див.: Когут З. Коріння ідентичності: студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С.13–14; Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б.Хмельницького до гетьмана І.Самойловича/ З. Когут //Український історичний журнал. – 2011. – № 3. – С. 50-73).
На момент входження до складу Корони Польської (і Речі Посполитої) руському народу було гарантовано збереження його «давніх прав». Так, український автор «Юстифікація невинності» (1623 г.), ймовірно Мелетій Смотрицький, вказував: «За ті згадані шановні заслуги у великих князів, панів своїх, і королів польських, і преважні відваги шановного народу руського одержав він свою вільність – поруч їх милостей рівно з іншими двома народами: польським і литовським у сенаторській поважності засідати, над добром їх панств, а вітчизні своїй радити і з усіх достоїнств, прероґатив, урядів, заволання, свобід, прав і вільностей тішитися. Дано то йому як рівному до рівного, як вільному до вільного народу польського у спільність честі і в єдність тіла сполученому й інкорпорованому народові: княжатам, панятам, шляхті й рицарству, духовним станам і світським. Дано тоді ж зараз і людям того ж народу міської кондиції свої права й вільності, за його вірність підданства і зичливості щирість. Ту безцінну нашу вільність загальним нашим, кров’ю купленим, клейнотом уважаємо!»
Незважаючи на декларування рівності рівних народів і їх свобод, вже у 1641 році на сеймі Речі Посполитої українська шляхта висувала претензії через утиски православної церкви і православного руського (українського) народу на території Речі Посполитої, які сприймалися православною руською (українською) шляхтою як порушення їх особистих прав, гарантованих при включенні російських земель до складу Корони Польської.
На початку 1648 р Богдан (Зіновій) Хмельницький починає війну з Польщею, заручившись на Запорізькій Січі її підтримкою і будучи там прийнятим у гетьмани.
Через суперечку за свій маєток Суботів, відібраний старостою Чаплинським, скарг королю, наклепів у зраді Хмельницький був заарештований, потім виданий на поруки Потоцькому. Маючи інформацію про те, що буде заарештований знову, Хмельницький тікає на Січ. Агітацію Хмельницький (який закінчив єзуїтський колегіум) проводить, посилаючись на лист короля, який просить захистити його від ворожої йому шляхти, що занадто розгулялася і гнобить козаків. Очевидці розповідають, що похід Хмельницький організував «за королівським велінням», «король підняв орду на ляхів і віддав їй у неволю Потоцького та інших. Король постановив перейти у православну віру, збирається потім приїхати до Києва, а всіх ляхів хоче перевести у християнську віру».
Хмельницький пише листа польській та козацькій старшині про утиск поляків, готує війну, домовившись з татарами, отримує згоду Січі на боротьбу з ляхами і приймає від Війська Низового гетьманство і його символ – булаву.
Татари мали поставити 15 000-не військо для спільного з козаками походу проти польського свавілля. Козаків же, шляхти і вільних людей зібралося близько 6 000.
Влітку 1648 р народне повстання масово захлеснуло Україну, захопивши всю східну і центральну її частини від московського кордону до Волині та Побужжя включно, розвиваючись успішно «у власній потенції». Повсталі діяли самостійно від війська Хмельницького, прагнучи якнайшвидшого звільнення від польської кормиги (невільничого ярма). На Сіверщині „воюють вольные охочіе люди”, „охочіе всякіе зборные люди, а не Черкасы” (не козаки)», «а которые были селяне Потоцкого, Вишневецкого и Кисилева, те стали с ними (войском Хмельницкого) также козаками, приступивши взяли Новгородок Сиверский, а от Новгородка Сиверского пошли до Чернигова, а Ляхов везде поубивали. А сколько войска, того сказать не можно, потому как дальше идут, и в какой город придут – много в войско прибывает, всякого сословия руськи люде, кроме только Ляхов: и Жидов* много выкрещивается и пристает к их войску, а Лях хоть бы и захотел выкреститься, то их не принимают, а всех убивают**”.
* Жид, Жидовин (пол. Żyd, żydowin; чеськ. Žid; словенська. Źid і т. Д.) – слов’янська форма лат. judaeus і древня руська народна назва єврея, яка утримувалися у російському законодавстві до кінця 18 ст .; назва «жидовин» вживається також в офіційних документах 17 століття. У руській билині про жидовина, у сербських піснях про Джідовіна, Джідіге-велетня та у болгарських переказах про жидів-гігантів Жидовин є незвичайним велетнем, з яким воює Ілля-змееборець. В російській прогресивній пресі назва Ж. зникає починаючи з воцаріння Олександра II, і коли у 1861 р малоросійський журнал «Основа» став вживати назву Ж., це викликало у пресі та в суспільстві глибоке обурення; з цього приводу редакція виступила з відповіддю, пояснивши, що Жид у народному українському поданні не має спільного з лайливим терміном Жид – Нині вживання Ж. в українському і російському друку зробилося звичайним. В інших слов’янських народів Ж. досі зберігся як народна назва, хоча є і інший термін: еврєін у болгар, starozakonny у поляків і т. Д. (Єврейська енциклопедія Видавництво: Тип. Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон. СПб., 1906-1913).
** Релігійний мотив був найбільш популярним у війні 1648 – 1657 р.р. В основі загальної національної боротьби лежав давній глибокий польсько-український антагонізм. Польський капелан, очевидець війни 1637 – 1638 р.р. записав у своєму щоденнику: «як за своєю природою варвари вороги не-варварам, так і Русин Полякові». У 1648 р польський магнат Опалінський у відповідь на спалахнуле повстання пише «вся надія на наших людей католицьких. Тільки їм можна довіряти, тому що їх козаки і чернь усіляким способами женуть і здійснюють над ним найгірші тиранства, а до Русі ніякої неможливо мати ніякого довіри, тому що одним фанатизмом проклятої схизми дихають, і так само ненавидячи завжди кров шляхетську, раді б шляхту викоренити». (Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 8. Ч. 2 – Київ-Львів, 1922. – 336 с. (2-е вид.); Ч. II – Київ-Відень, 1922. – 224 с . (2-е вид.);
Як бачимо, селяни приєднуються до війська і беруть участь у військових діях, цілком вміючи це робити – воювати. Повстання перекинулось на Брацлавщину, «по містах таке полювання і жалібне очікування Хмельницького, що інший і батька не приймав би з більшою охотою і вдячністю».
Коли Хмельницький розпустив своє військо під Білою Церквою, «хлопське свавілля розпочавшись від Умані таку гору бере, наче друге військо Хмельницького», «руйнують міста, у яких закрилася шляхта і Жиди, і нечувані вбивства скоюють». Дійсно, повстання мало багато кривавих епізодів. Але, по-перше, воєнний час має свої формальні і неформальні жорстокі закони (людям мирного часу не так-то вже й просто зрозуміти, що відбувалося на війні), а по-друге, спрага крові, ненависть у всього населення на порожньому місці не виникає – необхідні умови і причини. Їх я описала у першій частині «Гайдамак».
Був зруйнований і розгромлений Немирів. Цікавий той факт, що ляхи і жиди билися рука об руку при обороні міста, останні при тому героїчно. Ляхи почали по тихому забирати зброю у жидів, але серед них було багато людей сміливих, знайомих з військовою справою, і чисельна перевага була на їхньому боці, так що вони задумали битися з ляхами за таку невірність. Але цьому перешкодив старшина жидівської школи ребе Ароп, закричавши, що це може привести до того, що католики почнуть вбивати жидів в інших місцях. Тому він запропонував відкупитися від нападників. Жиди винесли на площу своє майно, яке козаки забрали, але зажадали від шляхти видачі самих жидів. Шляхта це і зробила – вигнала жидів із замку, і їх козаки вбили . Яке зрада братів по зброї!
Однак, прийшла черга і ляхів. Під час нападу на Тульчин замок був підірваний підпалом порохової вежі. Коли козаки увійшли у замок, то зробили таку ж криваву розправу з ляхами, як їх попередники з жидами.
Були розгромлені також Брацлав, Вінниця, Червоне, Ладижин, Бершадь та інші міста. Керівником повстання очевидці називають Кривоноса, який діяв самостійно від Хмельницького, мало того, не підкорився його наказу:
«Какой-то поганец Кривонос, взбунтовавши всю чернь украинную против людей католических и Жидов, начал нападать на села и города тамошние, которые еще уцелели от Татар и козаков, людные и богатые, и немилосердно уничтожать».
Козаки зайшли на Сіверщину, на якій ще не було козацтва (територія Білорусі). Там, в Стародубщині спалахнув бунт – «холопы наши, все подданные поместий наших, взбунтовались против нас, панов своих, и собравшися до купы, совершили много вреда, панов своих поубивали, имущество позабирали». Стародуб залишився без козаків, туди прийшли поляки і почали грабувати місцевих селян. Селяни, що не стерпілі цього, сповістили запорізьких козаків, які у кількості 500 осіб приступили до Стародуба, внаслідок чого поляки відішли.
М. Грушевський висловлює сумнів у керівництві Хмельницьким народним повстанням, вся увага якого зосереджена на вимогах до польського уряду. Але повстання саме по собі не виникає. Крім умов і причин необхідні організатори, емісари. Хто виступав у цій ролі?
При відвоюванні Немирова поляки вирубали чоловіків і жінок. Ярема Вишневецький, виступаючи зі своїми козаками проти повсталих, відзначився особливою жорсткістю у покаранні останніх, викликавши невдоволення козаків Хмельницького і ставши особистим ворогом Кривоноса.
Польська шляхта робить «наїзди» і «заїзди» на Україну – грабує населення, вбиває козаків, розоряє селища, що не залишається без відповіді. «Селяни на Русі знову починають підніматися, і їх зібралося вже 16 тис.» Причиною чого була надмірна жорстокість панів, що карають смертю повстанців. «Вони знову звернулися до Хмельницького, і дай Боже, щоб цей вогонь не спалахнув на Русі ще гірше, ніж вперше, як світло його ще не може згаснути до кінця на Литві».
Шляхта в Острозі та Язловці карала тих, хто повернулися з війни садінням на кіл. Про це дано було знати Хмельницькому. Прилетіло козаків кілька тисяч, взяли Острог приступом, вирубали всіх, залишивши у живих одних схизматиків – «стару Русь». У Язловці порубали всіх.
Схизматами (від грец. «Схизма» – розкол) поляки називали православне населення у Речі Посполитій, яка не прийняла унію. Слово вживалося у презирливо-бранному значенні, що відображено в історичній літературі початку XIX ст «Православные терпели всякне прещения, озлоблення, злоречия, ругательства и всенародные укоризны; слышали ежедневно налагаемые им даже на улицах дерзкие и посмеятельные названия: схизматик, отщепенец, кабузник, хлопская вера, собачья вера и проч.»
Станом на кінець 1648 р повстанські війська відвоювали більшість українських земель, що перебували у складі Речі Посполитої, і зупинилися на кордоні, який умовно розділяв український та польський етноси.
За Зборівським договором 18 серпня 1649, який Польщі довелося підписати, були підтверджені кордони козацьких вольностей, жиди не можуть не тільки оренду брати, а й проживати на території, і тільки приїжджати з товаром на продаж, обмежується державна католицька церква: київське католицьке єпископство має бути ліквідовано, єзуїти і всі інші католицькі чернечі братства не можуть розташовуватися на території вольностей, всі управлінські посади повинні бути зайняті людьми грецької віри.
Такі питання, як «Унія як причина всіх безперервних утисків руського народу повинна бути ліквідована як у Короні (мається на увазі Польща), так і у князівстві Литовському. Церкви і церковне майно, забране уніатами, має бути повернуто православним за допомогою українських духовних комісарів під командуванням полковника Запорізького війська. Рішення судів у справах релігійних і політичних повинні бути скасовані. Православне духовенство повинно бути зрівняні у правах з римо-католицьким по всій державі, православне богослужіння повинно відправлятися вільно всюди, навіть на території Польщі, а православні церкви повинні бути у Варшаві, Кракові, Любліні та інших містах. Київський православний митрополит з двома владиками повинні отримати місця у сенаті на рівних правах з римо-католицькими єпископами»,були відкладені до розгляду великим сеймом у грудні.
Тільки у січні наступуного року король видав «привілей народову руському», в якому ліквідував унію, при цьому унія по суті не була ліквідовано, а всього лише церкви православна і уніатська приведені у рівноправність.
Межі козацьких земель визначені були наступним чином: «[…] начавшись от Днепра с сей стороны в Димере, Горностайполе, Коростышеве, Паволочи, Погребищах, Прилуке, Виннице, Браславе, а от Браслава до Ямполя к Днестру, и от Днестра к Днепра разумеется, должны приниматься в реестр козацкий, а с другой стороны Днестра в Остре, Чернигове, Ромне, Нежине – аж до московской границы и Днепра».
У результаті Зборівського договору повстання на Правобережжі починають вщухати, «чернь покозачилась» – стали реєстровими козаками, інші пішли з усім добром за Дніпро. А козаки почали наводити порядки на своїй території у вигляді заборони торгівлі з Польщею, грабежу польських старост. Такий стан викликає у Польщі побоювання збільшення козацьких територій, числа козаків ( «хлопи таборами до них йдуть») і відділення України від Речі Посполитої. Як писав польському королю перший сенатор ( «другий король») Потоцький «хіба у них один Хмельницький? Тисячами вважати їх потрібно. Одного стратять – на його місце іншого – більш здатного виберуть … зимою знищив Павлюка, ожив Острянин навесні, незважаючи на такий великий розгром. Розгромив я Острянина – тут же вибрали Гуню, і я 12 тижнів вів з ним війну і ледве-ледве привів до послуху – зброєю і не малим розлиттям крові. Всі комісії ніколи не закінчилися б без пускання крові, і поки хлопство не побачило сильне військо з нашого боку, і земля не окропилася кров’ю, поки шаблі не затупляться на їхніх шиях, – не заспокоїться це свавілля, і покірними вони не будуть, поки не побачать наше окружне військо і його рішучість».
Така позиція Польщі ясно говорила про майбутнє козацько-польських відносин і про нову війну. Війна 1649 р стає неминучою, оскільки Польща, вірна своїм традиціям, не виконує умови Зборівського договору.
Крім того, рядові козаки починають бунтувати проти політики Хмельницького, бунтують і «орні мужики», і міщани. Польща починає репресії проти бунтарів. Військо коронне воює з козаками під керівництвом Кривоноса, Гладкого, Нечая, які звуть Хмельницького Ляхом. Протистояння Польщі і козаків наростає.
Один старий воєвода Кисіль виявився мудрим, закликавши Польщу відректися від доходів з української сторони, прибрати військо з її території, тому що розумів, що ніякими карами не загнати «плебс знову у ярмо».
Обіцянка польського короля ліквідувати унію не була виконана, і питання це «лежало як камінь між двома сторонами». У 1650 році поляки повертаються на Правобережжя. Почалися повстання «розлюченої черні», під ляхами горіла земля.
У тому ж році Запоріжжя, яке видало Хмельницькому гетьманську булаву і передало гетьманство, відрікається від нього і виставляє свого гетьмана – Худолея. Хмельницькому вдалося задушити «гідру контрреволюції». Але свавільна, непокірна і бунтівна братія продовжує не визнавати Хмельницького гетьманом.
Хоча Запоріжжя спочатку підтримало Хмельницького (він прийняв гетьманство не від городового козацтва і не у Чигирині, а від низового козацтва на Січі), згодом воно визнавало його владу номінально і завжди діяло автономно.
У 1651 році Польща відновлює війну з Хмельницьким. У результаті Берестейської битви сторони прийшли до нового договору, підписаного під Білою Церквою. Згідно з петицією Війська Запорозької унія – це початок всього поганого, що з давніх часів викликає протиріччя, і вона повинна бути ліквідована як у Польщі, так і у Литвії. Як бачимо, положення Зборівського договору Польщею виконані не були. Петиція закінчується словами: «Доносимо також королівській милості, що народ Руський зазнає великих переслідувань від панів, як духовних так і світських. Коли б ми по милості короля отримали відокремлюючу лінію, просимо, щоб за цією лінією наше духовенство і вся Русь залишалася при давніх вольностях і обрядах, і щоб ми не мали ніяких несправедливостей від уніатів. Тому що ніяким вірам і у чужих землях не робляться такі несправедливості і утискання, як в нашій землі».
Білоцерківський договір є більш принизливим для Хмельницького – територія козацьких вольностей обмежена тільки Київським воєводством. Але це не заважає козацтву вважати своїми землями територіальні межі, що визначені Зборівським договором 1649 р.
Новий договір знову не виконується Польщею, спалахують повстання на Подніпров’ї, Чернігівщині, Полтавщині, Брацлавщині, Київщині у відповідь на повернення поляків. Починаються непорозуміння, далі бійки, формальні бої, а закінчується тим, що поляки, роздратовані партизанською війною, вирубували і спалювали села. Війна продовжується Батогською битвою 1652 р., у якій поляки зазнали нищівної поразки.
Сучасники подій, польські історики, зокрема – Твардовський, вказують основною причиною відновлення війни «нечувану агресію хлопів на панів і їх початкову схильність до все нових змін натури». Поляки пишуть, що краще б весь плебс – «дикі бестії» – пішов за кордон, чим тут «колотити». Населення і так масово йшло за московський кордон, який відкрили для біженців. Майно складалося на вози або сани, будинки і все у дворі, у тому числі худоба, підпалювалося, щоб нічого не дісталося ворогові, і цілі села подорожували у пошуках іншої України.
Ви можете собі уявити українця, який спалює власну хату і двір? Що ними керувало – зрозуміло. Але у якому стані перебували тоді люди, здійснюючи подібне? І на що вони були готові далі? Менш ніж за півроку у східних просторах виросли селища і містечка: Суми, Лебедин, Охтирка, інші поселенці йшли до глибини степів, рікою Донець, Коломак, Харків. Так утворилася Слобожанщина.
У наступному 1653 році переселення Правобережжя на схід набуло нового потужного імпульсу у зв’язку з проведення польськими військами каральних операцій.
І після укладення договору Хмельницького з Росією 1654 р. Польща продовжує військові дії. У київській околиці поляки напали на Бородянку, порубали і пограбували людей. Поляки зі значним військом здійснили велике знищення в Уманському полку, взяли Кублич, спалили села, порубали і пограбували 20 міст. Тільки жінок не рубали, так що у Кубличі залишилося 6 000 вдів. Поки гетьман збирав полки, поляки безкарно пішли під Кам’янць.
Переяславський договір був складений досить неясно, що відразу ж породило нерозуміння між сторонами, яке переросло у конфлікт. Хмельницький вважав себе повноправним володарем України і у цьому сенсі вів незалежну політику. Москва ж хотіла «стати твердою ногою на Україні». Тертя почалися ще влітку 1654, коли Хмельницький починає підготовку до великої кампанії у Галичині, що порушує плани Росії щодо завоювання земель Великого князівства Литовського і північних територій Речі Посполитої. Козаки у результаті військових операцій на литовських землях встановили контроль над Південною Білоруссю, де виник Білоруський козацький полк. Ці дії призвели до серйозного конфлікту Хмельницького з Москвою. Претензії козаків на південь Білорусії ґрунтувалися на праві Війська Запорозького володіти усіма землями, які воно здобуло «силою меча». Таким чином на ці території було поширено адміністративно-територіальний устрій козацької держави, а самі вони були визначені як володіння Війська Запорозького. Запорожці вигнали московських солдатів з «освоєної» території, ліквідувавши Могилівський полк. Козацька старшина у своїх «закордонних планах» йшла наперекір московським планам, згідно з якими білоруські, литовські і українські землі повинні бути перетворені у московські провінції з ліквідованої у них автономією.
У 1655 р. польський посол Станіслав Любовицький прибув до Хмельницького з королівським листом і з проханням врятувати козацькими силами короля від шведів, які напали на Польщу (подія відома як Шведський Потоп). Між ним і Хмельницьким відбулася розмова, під час якої Богдан нагадав послу всі невиконані обіцянки Польщі: «Були часи, коли у сім великому домі Речіпосполитої Польської одні й інші жили спокійно поруч і користувалися всяким успіхом. Козаки відволікали від королівства небезпеку, що загрожувала йому, на собі виносячи натиск язичників, а обивателі коронні, залишаючи козаків у їх старих вольностях, не гнівалися, що козаки стоять того молока, яке знайдеться у кутах, куди не заходили ті, що тільки себе вважали за синів коронних. Тоді королівство Польське блискуче процвітало, сяяло своїм добробутом на очах у всіх, викликаючи заздрість сусідів. Тоді ніякий ворог не вивозив добичі з королівства Польського, і куди тільки Поляки призводили свій похід із сполученими козацькими силами, невпинно вони поверталися переможцями, оспівуючи свій тріумф. Але як ті, які вважали себе синами коронними, почали ламати козацькі вольності і бити козаків по головах, вони також почали сердитися і кусати. З цього вийшло таке, що і їх більшу частину відсічено, а й синів коронних чимало загинуло, і кожен раз як одному або іншому народові приходить на пам’ять задана йому шкода, – піднімається гнів, і хоч би настало якесь розуміння, за найменшою причиною воно розривається знову. Тепер навіть наймудріший з людей не зможе ніяким іншим чином завести постійну і тривалу згоду, як тільки щоб королівство Польське відреклося всіх прав, яких ростило собі до всього князівства Руського: відступило козакам Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем, і вдовольнилося тим, що вони, сидячи у норах своїх на Русі відганяти будуть ворогів Польського королівства. І що ж? коли навіть тільки сотня шляхтичів залишиться у цілому королівстві, вони ніколи на це не підуть добровільно. Козаки ж поки будуть тримати зброю, ніколи від цієї умови не відступлять. Ось же даремно трудишся, пан кум»(Любовицкий був давнім знайомим Хмельницького).
Цікавий момент: Хмельницький воює з Польщею, але Польща просить його допомоги у війні проти шведів.
Через два роки після Переяслава Москва вже була не зацікавлена у продовженні військових дій проти Польщі і пішла на переговори у Вільно. Хмельницький зі свого боку почав тристоронні переговори між Гетьманщиною, Трансільванією та Швецією з приводу поділу Речі Посполитої. Згідно повідомлення шведського дипломата Г. Велінга своєму королю, козаки відмовлялися «вступать с королем в какие-либо переговоры, пока в[аше] кор[олевское] в[еличество] не признает за ними права на всю старую Украину или Роксоланию, где есть греческая вера и существует их язык аж до Вислы». Відмова шведського короля віддати західні українські землі Хмельницькому призвела до провалу україно-шведських переговорів.
Шведський монарх відправив до гетьмана в 1657 р інше посольство, яке мало представити нові, більш прийнятні для козаків умови. Але на той час Хмельницький був при смерті, тому угоду підписав вже його наступник – І. Виговський (1657-1659 р.р.). За умовами угоди західноукраїнські землі, а також Берестейське і Новогрудське воєводства зі складу Великого князівства Литовського визнавалися територіями Гетьманщини.
Російська Вікіпедія називає Гетьманщину історіографічною назвою частини земель на території сучасних України, Росії, Білорусі, Молдови. Північний сусід не може змиритися з генезисом державності України. У цій своїй зарозумілості Росія схожа на Польщу, яка окупувала українські землі у минулому. Гетьманщина – це політико-соціальна структура земель Війська Запорозького, по суті державний устрій козацької держави або сама російсько-козацька держава, влаштована полками як адміністративно-територіальними одиницями, з владою виборних старост, полковників і гетьмана.
Військові дії не вщухають і після смерті Хмельницького в 1657 р, як не вщухають бунти і повстання населення, на що Польща відповідає «кривавими оргіями». Не вщухали у цей період і бунти Низового товариства. Навесні 1657 р. низові козаки підняли бунт проти козацької старшини, так що Хмельницькому довелося надсилати своїх козаків «для приборкання».
Гетьман Виговський, колишній писар Б.Хмельницького, обраний після його смерті радою козацької старшини у Чигирині у результаті інтриг без згоди Війська Запорозького Низового, усунувши від влади неповнолітнього Юрія Хмельницького, першим своїм завданням ставив заміну непокірної січової старшини. На це кошовий отаман Барабашенко відповідає, що Виговський не легітимний (сучасною мовою) і висуває ідею супремата Січі і незалежності її від городового війська – “поневаж и небожчик Б. Хм. не в Чигрине, но на кошу нашем Сечовом, не от Городового, но от нас — Низового войська Запорожского начало своего прияв гетманства, и при нашем сукурсе первого своей войны лета получил счастливую над неприятелем викторию”. Замінювати старшину кошовий не має наміру і відправляє до царя посольство зі скаргою на Виговського – «Тепер уже маємо певні докази, і з них побачили ми безумство гетьмана городового війська Ів. Виговського і Грицька Сахненко, полковника миргородського – що вони з усіма полковниками і старшиною невірно служать богу і тобі, вел. государю, і всьому війську Зап., ламають присягу, без ради війська Запорізького, і інших царів, королів і князів невірних беруть собі за панів, а тебе за государя і царя щиро мати не хочуть і без указу в. цар. вел. милості з невірними царями і миритися». Посольство козацьке було вислухано і отримало проїзний лист, на Україну був висланий царський чиновник для з’ясування всіх обставин..
Результатом конфлікту Виговського та Січі стало козацько-селянське повстання, що поширилося на всю східну Полтавщину, таке ж шалене, як проти поляків. У битві під Полтавою запорожці були розбиті об’єднаними козацько-татарськими військами. Полтава і багато міст були розгромлені. Люди у результаті «Виговського розорення» з Лівобережжя вийшли за московський кордон. Розгромлені, пограбовані, до краю озлоблені учасники повстання вийшли за московський кордон і розмістилися тут же при українському кордоні в очікуванні моменту, коли можна буде почати боротьбу з ненависними “панами” знову.
Подвійна політика Москви і її втручання до політики Гетьманщини привели до розриву між гетьманом Виговським і царем та до визнання влади польського короля згідно Гадяцькому договору (1658 г.), за умовами якого «[…] понеже въ общомъ отчествіи общіе прерогатіви и оздобы взаемніи обосторонной вѣрѣ принадлежатъ», Україна як Велике Князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і створювала разом з Польщею і Литвою окреме державне тіло, при цьому всі три держави об’єднані були особистістю короля. Державна українська влада простягалася на воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське (український проект угоди передбачав значно більшу територію Великого Князівства Руського). Унія повинна бути ліквідована, а православ’я зрівняно у правах з католицизмом; на культурному полі обіцяно свободу друку і заснування двох академій, тобто університетів (один в Києві).
Гадяцька унія була сприйнята Москвою як відкрите оголошення війни. 100тисячна армія під командування Трубецького, яка прийшла на Україну, була розбита спільними україно-польсько-татарськими силами.
Договір і політику козацької старшини по зближенню з Польщею також не підтримали козаки Лівобережжя. Піднялося повстання, що поділило Україну на дві частини по Дніпру. Повстання козаків підтримав отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Кожна частина мала свого гетьмана, уряд і військо. При цьому правобережні визнавали номінально владу короля, лівобережні визнавали владу царя. Між Правобережжям і Лівобережжям почалася війна. Війна Москви і Польщі за територію України і вплив на цій території руками гетьманів П.Тетері і І. Брюховецького за участю польської та російської армій. Дніпро так і залишився кордоном двох Україн.
У цьому виявилася слабкість України. Однією з причин війни став соціальний антагонізм, що виростає між козацькою старшиною і простими козаками, а так само селянами. Останні вороже ставилися до козацької старшини, яка почала використовувати працю селян ( «послушенство») для власних потреб і винагороди за свою службу. Рядові козаки були незадоволені збільшенням адміністративної та господарської влади старшини. Спадкова ворожість до Польщі схиляла селян до «спікерів» стихійних бунтів – Полтавського полку і Запорозької Січі. Невизначеність мас, мінливість її настрою була ґрунтом, на якій виростала анархія. Політики малого формату використовували цей конгломерат для пристосування то до Москви, то до Польщі, яким були потрібні саме такі люди – розділяй і володарюй.
У 1663 р. гетьман промосковського Лівобережжя І. Брюховецький (1663 – 1668) звернувся з універсалом до жителів Правобережжя, які перебували під владою гетьмана П.Тетері: «Іван Брюховецький, гетьман з вірним Військом його пресвітлого царської величі Запорізьким. Всьому православному російському (руському, українському) пречесному народу двох, духовного і світського, станів, і всяким чиновницьким і простим людям, як старшим, так і черні, братам нашим милим, що у містах і селах з того боку Дніпра проживають, доброго здоров’я спільного з нами возз’єднання від Господа Бога побажав, до відома доводимо. Бачачи зі славним нашим Низовим лицарством, яке знаходиться на Запоріжжі, що Мала Росія, мила Вітчизна наша, через внутрішні незгоди і через часті бусурманські, лядські і інші іноземні війська, через непорядки старших, до останньої загибелі доходить […] бажаємо, щоб ми з єдиним серцем і єдиною братської думкою і любов’ю […] добрий порядок в оплаканій Вітчизні нашій зробили».
Лівобережжя при правлінні І. Брюховецького пережило тяжкі часи. У 1665 р по приїзду в Москву він уклав договір, за яким поклав Україну до ніг царя. Москва отримувала надзвичайні права на Україні: всі податки повинні були йти до царської казни; воєводи, крім київського, всі були московські – адміністративна і фінансова самостійність України стала ілюзорною; у силі залишалися тільки козацькі станові права і привілеї. Поява численних московських воєвод і податкових чиновників зробило на всі стани Лівобережжя гнітюче враження. Гетьман втратив популярність. Буря не змусила себе чекати.
Гетьман П. Дорошенко успішно провів акцію по звільненню Правобережжя від поляків, але Польща звернулася до Москви за допомогою. У 1667 році Москва і Польща уклали Андрусівський договір, яким поділи між собою Україну по Дніпру. Запоріжжя мало перебувати під подвійним протекторатом двох держав.
Даний договір викликав бунт козацької старшини. У 1668 р гетьман І. Брюховецький повстав проти царя, пояснюючи своє рішення так: «Не съ нашего единаго, но съ общего всей старшины Войска Запорожского совѣту то учинилось, что отъ руки и пріязни московской отлучилися есмы. Сему, убо в тѣмъ слушные суть причины: когда послы московскіе съ полскими комисары миръ, междо собою уговорясь, постановили и присягою подтвердили, что съ обоихъ сторонъ, то естъ съ московской и полской, Украйну, отчизну нашу милую, разоряти, пустошити».
Внаслідок військових дій Польщі, Москви, козаків Правобережжя і Лівобережжя, татарських набігів, післявоєнних репресій Правобережжя порожніло. Країна була зруйнована.
Гетьман Правобережжя І.Самойлович ретельно уникав зіткнення з турками, покликаними П.Дорошенком у допомогу, дозволивши їм безперешкодно розоряти полки і міста, які визнали його владу, і навіть у 1678 році, коли сильна турецька армія взяла в облогу залишений у Чигирині великоруський і козацький гарнізон, він разом з князем Ромодановським переправився через Дніпро на чолі численного великоросійського і козацького війська; але обидва ватажки обмежилися роллю глядачів: на очах у них жителі і гарнізон Чигирина відбивалися від турків протягом цілих 5-ти тижнів, упав воєвода Ржевський, який керував захистом, нарешті, місто було взято і зруйновано турками. Дочекавшись цієї розв’язки, Самойлович і Ромодановський переправилися назад за Дніпро, надавши у здобич туркам все Подніпров’я від Чигирина до Києва, яке і було ними винищено вогнем і мечем.
І. Самойлович примусово переселив населення Правобережної України на Лівобережжя («великий згін»). Дві хвилі переселення відбулися у 1678 – 1679 роках, під час яких гетьман не тільки перевів на лівий берег правобережні козацькі полки, а й зруйнував на Правобережжі багато міст і сіл. Цей «згін» став кульмінацією повного руйнування і розорення Правобережної України, яка перетворилася на попелище.
Залишена Самойловичем напризволяще, Правобережна Україна являє собою протягом 10 років саму плачевну картину, – вона служить тереном боротьби турків і поляків, що віднімають один в одного область, жителі якої є ворожими обом воюючим державам. Щорічно приходять поперемінно то турецькі, то польські армії, вимагаючи від жителів покірності в ім’я якогось підставного гетьмана; як ті, так і інші, зустрічаючи опір з боку жителів, спустошуючи краї. Протягом цього злощасного часу, відомого в народних переказах під ім’ям «Руїни», край все більше і більше перетворюється на пустелю. Перевага у боротьбі залишається здебільшого на боці турків, які ведуть розправу з жителями за своїми звичаями; вони випалюють всі міста і села, руйнують всі церкви та монастирі, заганяють до полону населення цілих областей, з інших збирають данину дітьми, тисячі невільників відвозять для продажу на невільничих ринках і т. п. Місцевості, які уникали люті турецької, піддаються майже тому з боку поляків.
Кошовий отаман Іван Сірко підтримував поперемінно ворогуючих між собою П.Дорошенка і І.Самойловича у питанні московської протекції. Цікавий факт: коли П.Дорошенка прийняв рішення відректися від гетьманської булави, він погоджувався скласти клейноди тільки перед кошовим отаманом І. Сірком.
Запоріжжя завжди проводило свою політику, успішно маневруючи між ворогуючими сторонами.
І.Сірко також визнавав належність Війська Запорозького Низового до української Вітчизни. У листі від 29 червня 1677 року він писав І. Самойловичу, що «вѣдомо есть милости твоей, что мы здѣ […] не что иное чинимъ, толко воинский промыселъ, и то не для чего иного, толко для охраненія и цѣлости оплаканой отчизны нашей Украины». В одному з листів до князя Г. Ромодановського він відмічав: «Вашей княжой милости […] и къ его царскому пресвѣтлому величеству о отчизнѣ нашей Малой Росіи и за нас войско запорожское […] нижашее наше поклоненіе препосилаемъ». В листі до царя від 14 грудня 1677 г. І.СІрко пояснював московському монарху причини свого нейтралітету під час першої чигиринської кампанії: «Хотя и въ нужное время наступленія бусурманского на Украину, на отчизну нашу, то чинили перемирье; однакъ […] по нуждѣ имѣло то быти».
Всім наступним гетьманам не вдавалося встановити свою владу на Запоріжжі або хоча б ефективний контроль над низовим товариством. Іноді січовики могли підтримувати когось із гетьманів, але ніколи не входили до складу Гетьманщини. Запоріжжя – це окреме політико-державно-військово-духовне явище зі своєю територією давніх Вольностей Запорозьких, за які запорожці сперечалися до останнього з імператрицею в 1775 р.
Москва і Туреччина у 1681 р уклали Бахчисарайський мир, згідно з яким середня і південна Київщина повинні залишатися безлюдною нейтральною зоною між Москвою і Туреччиною.
Туреччина і Польща бажали, щоб спірний край залишився назавжди порожнім і незаселеним. Так, за Бахчисарайським договором було сказано: «А Київ місто і з належними його зі старини межами і містечками і розорені містечка: Васильків, Трипілля, Стайки – київська старий кордон – під його Царської державою бути; і від Києва до Запороги, по обидва боки Дніпра, міст і містечок не робити».
Таким чином західна Україна перетворилася на місце проживання бездомних, втікачів, веселих бродяг; у ній утворюються озброєні, що кочують у степу, загони молодців, які починають промишляти постійною війною з турками і татарами. Ось свідчення про них літописця: «В тот час, яко з малороссийских, тако и з запорожских отважных юнаков многие, собравши себе охотников Козаков и поделавшися ватагами, сиречь полковниками, без всякого указу, своею охотою, ради защищения от нападения бесурманского християн и границ обороняючи, по диких степах кормячися от диких зверей мясом и криючися, татарские загоны, с Полщи и з России з людьми набранными, в Крым и в Белоградщину в неволю провоженными, разбивали и, користей — з коньми и оружием — татарских доставши, употребляли; християн же мужеска полу и женска з их детьми в земли и отчества свои свободно отпущали и провождали. На которых широких и пустых степах тых же от усердия всему християнству без найму служащих Козаков с удивлением надлежит ход розсуждати; понеже на тых диких и широких степах не имеется ни единой стези, ни следу, яко на море. Обаче, тие, вышеписанные ватаги, добре знающи проходы, якибы по широких известных путех, з великим опасением, дабы не были где от татар изследованны, не имеющи себе через несколько месяцев огня, и единажды в сутки зело скудной пищи — толокна и сухарей толченных вкушаючи и коням ржати не дающи, акибы дикие звери криючися по тернам и комышам, из великим опасением, пути своя — разно разездяся, гублящи, хождаху; познаваху же на тых диких и широких степах себе путь — в день по солнцу и кражах высоких земных, в нощи же — по звездах, ветрах и речках; и тако, татар высмотревши и нечаянно нападши, малым людом великие их купы разбиваху, и, отпустивши християн в их отечество свободно, самих турков и татар в Москву, а иных в Польшу, — к королю, отвозяху». Загони цієї вольниці в разі тимчасової зупинки боротьби з невірними не проти були відправитися для розбою і грабежу до сусідніх заселених області, у Молдавію або у київське Полісся. Внаслідок скарг шляхтичів польському уряду доводилося іноді відправляти значне число хоругв (одиниця війська, загін) для очищення Полісся «от загнездившихся там гультяев, промышляющих разбоем и грабежем».
Польський король Ян Собеський дуже високо цінував козаків за їх військове мистецтво, тому побажав переманити до себе степові ватаги. Справа ця не увінчалася успіхом через нездатність польських гетьманів воювати і відсутність їх авторитету у ватаг. У 1684 році король видав універсал, яким поступився козакам для поселення порожніми землями. Він віддавав козакам простір між Тясмином, Тикічем і кордонами київського Полісся, колишні полки: Чигиринський, Канівський, Корсунський, Черкаський, Уманський, Кальницький і Білоцерківський. При цьому він розраховував усунути опір сейму надією, у разі утворення козацької міліції, на полегшення податків, необхідних для війни з турками, якими шляхта сильно обтяжувалася, і зазначенням на ту обставину, що придбана буде значна військова допомога абсолютно даром, – бо поступка номінальної власності не могла ж вважатися пожертвуванням. При тому кордони території, відступленої козакам, не були точно визначені в універсалі, і тому шляхта завжди мала можливість скоротити ці кордони на свій розсуд. Та й час видання універсалу був вибраний вельми вдало: перемога, здобута під Віднем, сильно лестила релігійному почуттю та народній гордості шляхтичів, і вони були, більш ніж коли-небудь, схильні до поступок на користь короля; з цього боку розрахунок не підвів Собеського, шляхта не тільки не сполошилась, але і на найближчому сеймі підтвердила його розпорядження. Ось стаття з постанов сейму 1685 року, яка відноситься до козаків: «Так як військо Запорізьке своїми послугами довело в двох останніх походах щиру свою вірність до Нас і до Речі Посполитої, так як воно при тому обіцяє зберігати і надалі непохитно прагнення рицарським подвигам, правовірне обурення до ворогів хреста Господнього і вроджену вірність до нас і Речі Посполитої; то ми приймаємо у батьківське наше піклування всіх Козаків, – Низових і Українних, тих, що вже знаходяться на дійсній службі, під начальством гетьмана Могили, так само як і тих, які побажали б надалі визнати цього гетьмана і оселитися на Україні. Ми підтверджуємо всі права, вольності і привілеї, подаровані їм нашими попередниками і, на доказ Нашого до них прихильності, ми призначаємо комісарів, для розподілу і забезпечення заселення на Україні Наших земель, для Нашої ж користі».
Чутки про відновлення козацтва поширилися швидко. Йшлося про повернення королем України до річки Случ, як це було при Хмельницькому, про те, що селяни будуть вважатися козаками і не підкоряться панам. В Овручі бурмістр Герасько Москаленко при виході з церкви у день Різдва Христового заявив публічно народу: «Незабаром прийде час, коли я заміню у місті місце і короля і гетьмана і старости. Для нас же винищувати і топити ляхів справа не нова; а наближається час, коли нам доведеться це довести на ділі і, як знайшовши сприятливий час, очистити від панів околиці нашого міста». Чекаючи обіцяного часу, овруцькі міщани явно заявляли про свою ненависть до шляхти. «Відомо цілому світу, – скаржилися дворяни Редчичі жителям воєводства Київського і міста Овруча, – які образи міщани овруцькі завдають шляхті; вони щодня завдають нам кривди, утиски, ганьбу, лайки і знущаються над нашою дворянською честю». Більш нетерплячі з міщан розоряли ліси і маєтки шляхтичів, відбирали у них при зустрічі зброю, коней і гроші, самих шляхтичів били, саджали до міської в’язниці і погрожували смертю у разі, якщо вони наважаться скаржитися до суду. У містечку Народичах міщани наносили побої усім пана, хто потрапляв під руку. Ось у яких жалюгідних виразах описують свої образи поміщики, які жили в околицях Народичі: «Вони безперестанку нападають на поміщиків, дворян, заслужених у війську і у Речі Посполитої, і, без всякого з їх боку приводу, невинних людей палицями, як снопи хліба, молотять, б’ють, катують, вбивають; сокирами, списами, лопатами, косами і всякими іншими знаряддями, яких і не перелічити, постійно кожного шляхтича, аби їм підвернувся, пригощають, вбивають або до того сильно б’ють, що доводиться напівмертві шляхетські особи відвозити додому на возах або в коритах! Кров же їх, невинно пролиту, яка майже струмком біжить, собаки та інші п’ють тварини». На такий «паличний банкет, під густу березову і дубову руку» попадалися великі поміщики: Трипільські, Глембоцькі, Якубовські та ін. Такий же настрій існував і у селах: у Димерському старостві селяни побили і прогнали керуючого, який приїхав з королівським універсалом вимагати від них покори старості; у селі Боровому селяни побили проїжджого шляхтича і його прислугу, при чому промовляли: «Якби Бог допоміг з цілого нашого краю всіх панів ляхів вигнати» і т. д.
У 1684 році багато поліських шляхтичів отримують королівські «приповідні листи» на право вербування на королівську платню козацьких полків; вони приймають у них всіх мисливців без розбору: козаків з-за Дніпра, втікачів, міщан, околичних шляхтичів, вони вмовляють поміщицьких селян і слуг вступити у свої полки, а іноді примушують їх до цього насильно; але переважний елемент у цих полках складають служиві, бездомні шляхтичі. «Новозатяжні» полки, сформовані шляхтичами, розташовуються на квартирах у київському Поліссі, але полковники замість того, щоб організувати порядок, грабують своїх сусідів поміщиків. Один з цих полковників, Криштоф Лончинський, зайнявся виключно грабунком сусідів з метою поживи. «Пан полковник Лончинський, скаржилися його сусіди, став полковником не заради захисту Речі Посполитої і не для служби королівської, але виключно заради своїх домашніх, господарських вигод, для пригнічення родовитої шляхти Київського воєводства і для спустошення їх маєтків». Він пограбував Народницьку волость, що належала дворянину Івану Потоцькому, і насильно примушував його селян і слуг вступати у свій полк; розорив маєток домініканського Чорнобильського монастиря, відбираючи у селян гроші і провіант страшними катуваннями, збирав контрибуцію з маєтків дворянина Суріна. Увірвавшись до багатої Чорнобильської волості, що належала князю Павлу Сапізі, взяв запропонований викуп, але при цьому пограбував всю волость; козаки його стріляли у селян, ґвалтували жінок, забирали у селян все майно і т. д. Згодом Лончинський, дізнавшись про смерть колишнього полковника козацького Максиміліана Булиги, під приводом нібито непогашеного боргу увірвався до його маєтків Бронко і Клинець і пограбував їх, потім вломився насильно до жіночого православного монастиря у Клинці, у якому шукала притулку вдова Булиги, пограбував як все майно останньої, так і монастирське і церковне, і відправився розоряти інші шляхетські маєтки, що лежали в околиці. Подібно Лончинському промишляли грабежем козацькі загони, набирані дворянами: скарбник чернігівський Іван Котарський, син його Яків, шляхтич Лаврентій Ловицький і т. д. Між ними особливо відрізняється полковник Данило Федорович: за рік свого полковництва він встиг остаточно розорити грабежами, стягуванням контрибуції і катуванням селян Хабенської, Народицької волостей, маєтки єзуїтської Овруцької колегії, маєток Михайла Єльця і багато інших, а після закінчення року він розпустив свій полк і, прийнявши титул ротмістра його королівської милості, за награбоване взяв в орендне володіння велику Іванківську волость.
У 1686 році Польща і Москва уклали «вічний мир», що забезпечило за Польщею права на панування над вузькою, північною смугою України (у якій, втім, поляки були у стані вказати тільки 3 заселені місцевості), на протязі майже 200 верст: Білу Церкву , Паволоч і Немирів; про решту краю польські посли говорять наступне у 7 статті договору: «А что у нас, Его Королевского Величества великих и полномочных послов и Их Царского Величества ближних бояр и думных людей, между нами зашла трудность о тех разоренных городах и местах, которые от местечка Стаек, вниз Днепра по реку Тясмину суть, именно: Ржищев, Трехтемиров, Канев, Люшны, Сокольня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крылов и Чигирин, о которых с нами Его Королевского Величества великими и полномочными послы Их Царского Величества ближние бояре и думные люди говорили и домагались, чтобы им бысть в держании и владении Великих Государей, Их Царского Величества, вечно вниз Днепра, йдучи рубежем от местечка Стаек по реку Тясмину. Мы … согласно ту статью таким образом уговорили и положили: что те места оставатись имеют пусты, как ныне суть; …а покамест достаточный о том договор и постановление не учинится, те места имеют быть пусты. А к нарушению сего вечного миру то в затруднение и омедление не иметь; и для того нынешнего вечного миру никогда не нарушать и впредь к нарушению не причинять». Чотирнадцять років потому, у 1700 році, «достатня постанова не була ще учинена» і, внаслідок вимоги російського уряду польський гетьман повинен був нагадувати шляхті про те, щоб вона не заводила слобод на землях «у тих місцях, які у силу трактату залишені і призначені бути незаселеними, доки не буде подальше у тому рішення». Таким чином, фактичне запустіння краю було визнано дипломатичним шляхом, і західній Україні слід було залишатися назавжди країною пустельною, незаселеною і нікому не належати через відсутність достатніх підстав і сил для її захоплення у суперників, які за неї боролися.
У 1686 р у відповідь на «вічний мир» спалахнуло селянське повстання. «Чернь — козаки и мужики, панов своих, а паче арендаторов грабовали, а некоторых и мучили»; «своеволя по городах началася розширати»; «в некоих местах обывателям и помещикам делают озорничество и убийство»; «не тилко арендаторов, але и инших людей и крамарев невинных безумне брали и имение их между себе розшарповали, а некоторых и самих в смерть забивали и разные збытки и мордерства над ними выполняли». Повстання це незабаром було придушене наступником Самойловича – Мазепою; але причини, що викликали його, залишилися.
Гетьман Мазепа (1687 – 1709) ставив собі завдання: об’єднання України, спираючись на Москву. Гетьман підтримував царя на півдні у війні проти Туреччини і Криму, маючи плани розширення українського впливу до берегів Чорного моря. Однак війна важким тягарем лягла на Гетьманщину – участь козаків у російських походах у Прибалтиці, Литві, Білорусі, Галичині, Польщі, Саксонії руйнувала їх господарства і викликала протести. Торгівля із Заходом припинилася. Селяни разом з козаками були перевантажені новими повинностями. Сам гетьман і його оточення не раз були збентежені російськими наказами. Виявилося, що Москва хоче перетворити Україну у звичайну російську провінцію, а з козацьких полків зробити регулярне військо.
Тому розворот Мазепи у сторону Швеції закономірний. Однак шведське військо зазнало поразки під Полтавою у 1709 р, що поклало край планам Мазепи і Карла XII. На допомогу Мазепі і шведському війську приходили запорожці. Після цього Січ змушена була перебратися на Олешки (сучасна Херсонська область) і перейти під протекторат Криму.
Внаслідок невдалого походу на Дунаї Петро I уклав Прутський договір. У числі його статей руський уряд зобов’язувався відмовитися від України і вивести свої війська за межі Речі Посполитої. Туреччина категорично наполягала на виконанні цих статей і, після довгих переговорів, вони були остаточно підтверджені у 1713 році. Таким чином, неблагополучний результат турецького походу вирішив на цей раз долю західної України – козацтво мало поступитися у ній місце шляхетству. Ще 23 вересня 1711 був виданий царський указ, за яким «тогобочную, заднепрскую Украину надлежит оставить полякам, тамошним же полковникам, с полковою, сотенною и рядовою козацкою старшиною, с козаками и протчими, в подданстве нашем верно быть желающими, з женами и детьми, с их движимыми пожитками, на жилище перейти в Малую Россию, в тамошние полки, где кто пожелает… со всех местечек, сел и деревень обитателей перевесть в Малую Россию и тем землям быть впусте всегда». Отже, указ передбачав повернути західну Україну до того запустіння, у якому вона перебувала до 1683 року – відновити знову пустелю, яка почала заселятися повільно і з великими зусиллями. Гетьман Скоропадський і козацька старшина почали ревно приводити у виконання запропонований захід. Багато жителів прийняли його як менше з двох бід – як вибір між панами козацькими і панами польськими – інші були переведені полковниками насильно. Ще на початку 1711 року Скоропадський пропонував уряду перегнати на лівий берег Дніпра народонаселення тих місцевостей, які підкорилися Орлику під час його набігу; міра ця була схвалена і частково приведена у виконання. 3-го травня Петро писав Меншикову: «Заднепровская Украина вся была к Орлику и к воеводе киевскому (Потоцкому) пристала, кроме Танского и Ґалаґана, но оную изрядно наши вычистили и оных скотов иных за Днепр к гетману, а прочих, чаю, в подарок милости вашей, в губернию на пустые места пришлем». З кінця 1711 до половини 1713 гетьман Скоропадський, полковники Танський й Іваненко, генерал Рен та інші начальники зайнялися ретельним переселенням (вже другим); потягнулися довгі обози з родинами і майном переселенців; у деяких місцях розбирали церкви, складали на вози і вивозили з собою, залишені будинки і будівлі підпалювали. Почавшись від Дністра, виселення рухалося до Дніпра; в 1712 р. черга дійшла і до Білоцерківського полку. Тут народонаселення було більше, переселення внаслідок цього ускладнювалося; для полегшення було запропоновано наступне: Танському надали посаду київського полковника і доручили йому помістити жителів Білоцерківського полку у прилеглій до нього смузі Київського полку, що лежала на правому боці Дніпра, між Вишгородом, Мотовилівкою, Васильковом, Трипіллям і Стайками – смуга ця, у силу статей Московського договору, повинна була залишитися за Росією. У 1712 році почалося переселення Хвастовщини, що закінчилося наприкінці 1714 року передачею Білоцерківської фортеці польським комісарам.
Петро I руйнує устрій України, призначаючи на всі посади росіян, розміщує на Україні 10 драгунських полків, утримання яких лягає на плечі населення. Торгівля померла. У 1722 р заснована Малоросійська Колегія у складі шести російських штаб-офіцерів із розміщених на Україні полків на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим, якій надано право вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами України. У 1723 році за указом Петра I Малоросійська Колегія стає повноправною на Україні.
На початку 1734 року було призначено Правління Гетьманського Уряду, що складається з трьох росіян і трьох українців на чолі з князем Шаховським, фактичним правителем України. Нова цариця Анна Іоанівна пішла слідами Петра I. Особливо важким було становище Гетьманщини під час російсько-турецької війни (1735 – 39), коли Україна стала основним постачальником для численного російського війська. Економічний добробут України було настільки зруйновано, що козаки і селяни не здатні були повністю відновити свої господарства і через 25 років.
Історія ж Правобережної України XVIII ст. – це «історія останнього кривавого польсько-українського порахунку за цю територію». Спроби Палія, Мазепи, Пилипа Орлика врятувати Правобережжя для козацтва не здатні були змінити долю цієї частини України.
У спорожнілу України увійшли з двох протилежних сторін два ополчення. З півдня з’явилися запорожці і нечисленні прихильники Орлика, які вважали, що турки збережуть владу над західною Україною після відмови від неї Росії, і що Орлик стане правобережним гетьманом під заступництвом Султана. Запорізький полковник Попович зайняв Умань і берега Бугу, прикриваючись ім’ям турецького уряду; з півночі, з Волині увійшов до Брацлавщии на чолі 12 000-ного польського війська воєвода краківський Юрій Любомирський. Він публікував універсал, яким брав України у володіння від імені Речі Посполитої. Один із запорізьких старшин, на ім’я Перебийніс, відповів на універсал письмовим протестом, стверджуючи, що якщо руські, внаслідок вимагання турків, і очистили Україну, то з цього не випливає, що повинні її заповнювати поляки. Перебийніс оголошував, що запорожці зайняли Україну від імені султана, і вимагав видалення Любомирського. Звичайно, останній не звернув на цей протест ніякої уваги – всі сили Поповича і Перебийноса полягали лише у декількох сотнях запорожців – незважаючи на цю нерівномірність сил, козаки намагалися захищатися. Вони напали у Погребищі на передовий польський загін і розбили його; але коли з’явився Любомирський з усім своїм військом, подальший опір виявився неможливим, і запорожці пішли у південні степи. Деякий час вони вривалися ще в Україну невеликими партіями і намагалися турбувати поляків, але успіхи їх не могли бути скільки-небудь серйозними. Так, у 1713 році колишній прилуцький полковник Горленко зайняв на час Брацлав; сотник Швачка з’явився у Богуславі і погрожував звідти Триполію; але спроби ці, по нечисленності запорожців, скоріше можуть бути прийняті за рекогносцировки та мали більш значення демонстрацій, ніж серйозних походів. У Горленка було тільки 250 козаків, а у Швачки одна сотня. Нарешті, після укладення Туреччиною остаточного договору у 1713 році, запорожці втратили будь-яку надію на підтримку з її боку і повинні були відмовитися від будь-яких видів на західну Україну.
Але чи так це? Чи могли запорожці, які претендують на свої землі (які вважають їх своїми), так просто від них відмовитися? Чи не була ця рекогносцировка і демонстрація розвідкою?
В. Антонович стверджує, що таким чином зникло назавжди у цій області козацтво. На правому боці Дніпра від козацтва залишилося одне ім’я – яке пани присвоїли своїм надвірним міліціям і прислузі; у великих землевласників Південно-Західного краю: Потоцьких, Любомирських, Ржевуських і т. д. протягом XVIII століття увійшов у вжиток звичай тримати при економіях значні збройні загони, що набиралися з селян, підвладних тим же економіям; загони ці становили почесну варту при особі пана; виконували його розпорядження, що належали до домініальної поліції, і, за бажанням пана, посилалися іноді на допомогу військам Речі Посполитої під час війни. Міліція ця, що замінила колишні надвірні шляхетські хоругви, утримала за собою назву козаків; вони керувалися сотниками, ними ж обираються і затверджуються паном, а на чолі всієї надвірної міліції звичайно стояв шляхтич, який носив титул полковника. Звичайно, крім імені та костюма, надвірне козацтво не мало нічого спільного з колишнім козацтвом, що складало вільний земський стан, який володів землею і мало самоврядування.
Правобережна Україна залишилася за Польщею. Загальний вигляд краю представляв наступну картину: «И поидохом (из Паволочи в Немиров) в степь глубокую; и бысть нам сие путное шествие печально и уныливо, бя ше бо видети ни града, ни села; аще бо и быша прежде сего грады красны и нарочиты селы видевшем — по ныне точию пусто место и не изселяемо, не бе видети человека. Пустыня велия и зверей множество: козы дикие и волцы, лоси, медведи. Ныне же все развоевано да разорено от крымцев. А земля зело угодна и хлебородна и овощу всякого много; сады, что дикий лес: яблоки, орехи воложские, сливы, дули, — да все пустыня; не дадут собаки татары населиться; только населятся селы, а они, собаки, пришед, и разорят; а всех людей в полон поберут. Не погрешу эту землю назвать златою, понеже всего много на ней родится. И идохом тою пустынею пять дней, ничтоже видехом от человека». А ось враження, не менше характеристичні, іншого мандрівника:«И проходя тогобочную, иже от Корсуня и Белой Церкви, Малороссийскую Украину, потим на Волынь и… далей странствуя, видех многие грады и замки безлюдние и пустые; валы, негдысь трудами людскими аки холмы и горы высыпанние, и тилко зверем диким прибежищем и водворением сущий. Муры зась, ако то: в Чолганском, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже, в Сокалю, що тилко на шляху нам в походе войсковом лучилися, видех едни малолюдние, другие и весьма пустие, разваление, к земле прилинувшие, заплеснялие, непотребным билием зарослие, и тилко, гнездящихся в себе, змиев и разных гадов и червей содержащие. Поглянувши паки, видех пространние, тогобочние, Украино-Малороссийские поля и розлеглие долины, лесы и обширные садове, и красние дубравы, реки, ставы и езера — запустелие, мхом, тростием, и непотребною лядиною зарослие. В не всуе поляки, жалеючи утраты Украины оноя тогобочния, раем света полского в своих универсалах ея нарицаху и провозглашаху; понеже оная, пред войною Хмельницкого, бысть аки вторая земля обетованная, медом и млеком кипящая. Видех же к тому на разних там местцах много костей человеческих, сухих и нагих, тилько небо — покров себе имущих, и рекох во уме: «кто суть сия?» Тех всех еже рех, пустых и мертвых, насмотревшися, поболех сердцем и душею, яко красная и всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна наша Украина малороссийская, в область пустыне Богом оставлена и населницы ея, славние предки наши, безвестни явишася».
Країна, що лежала пустелею, вимагала заселення. Це завдання взяли на себе Любомирські, Потоцькі, Яблоновські, Чорторийські, Сангушки, Тишкевичі, Браницькі, у руках яких виявилася більшість земельних володінь Правобережної України. З’явилася звичайна шляхта, яка шукала джерела доходу у якості посесорів (орендар маєтку разом з селами), орендарів або управителів великопанських фільварків (сільськогосподарський багатопрофільний хутір із застосуванням панщини); жиди – посередники шляхти – у вигляді корчмарів, орендарів. З’явилося на Правобережжі і католицьке духовенство. Знову ожила унія, яку підтримував польський уряд. Православне духовенство повністю залежало від польського. Польська адміністрація всіма способами ускладнювала відносини православного духовенства з вищою церковною владою, якою для Правобережжя був православний єпископ у Переяславі.
Поляки були тепер повними і єдиними володарями плодоносної пустелі, на краях якої подекуди ще залишалися слабкі залишки народонаселення.Так, у багатій колись і багатолюдній Могилевській волості, що лежала ще на Поділлі, поза межами України, яка виставляла у минулі часи цілий козацький полк, все населення – з жінками і дітьми включно – складалося тепер з 76 душ; саме місто Могилів на Дністрі, що процвітало колись торгівлею і служило складовим місцем для товарів, що відправляються з Туреччини, Молдавії та Валахії до Росії і Польщі, вміщувало у собі тепер – християн і євреїв обох статей і різного віку 142 душі. Керуючий київського католицького єпископа, який з’явився у 1714 році брати до володіння Хвастовщину, не знайшов у ній буквально жодної душі, а в іншій великій єпископській волості – Чорногородській, залишалося тільки 8 осіб. Реґіментар Української партії (військовий начальник українських воєводств) Галецький, який перейшов уже на службу до Августа II і відправлений з польським військом на зимові квартири до Київського воєводства, не знаходив можливості розмістити 1200 солдат не тільки у всій Україні, але навіть у частині Полісся, що лежала до південь від Тетерева. У плаксивому листі до шляхти Київського воєводства, яка призначила йому квартири у місцях незаселених, він писав: «Ви відправили кілька сот кінноти на квартири в Україні і прислали мені розпис димів у пустелі … ви постаралися виштовхати військо у незаселені місця на посміховище. Призначили у Вільськ 25 осіб солдат, між тим як у містечку тільки 3 людини жителів, у Миропіль – тридцять шість солдатів, тим часом як у ньому немає тепер і живого собаки; штаб мій ви помістили в абсолютно порожньому Бердичеві та Слободищах; тридцять років немає ні собаки. Постарайтеся, милостиві пани, прибути сюди особисто і перевірити мої слова». Шляхтичі, ймовірно, повинні були визнати всю справедливість цих скарг, тому що погодилися видати Галецькому на утримання війська 55.000 злотих, аби він його не годував на рахунок заселеного Полісся.
Отже, шляхта знову володіла Україною – але в історичній долі шляхти полягав відомий фаталізм, що витікав з тих начал, з яких склався шляхетський суспільний лад. Шляхта, повернувшись у свої запустілі села, повинна була піклуватися про заселення їх селянами, до яких вона ставилася зверхньо і зневажливо, вона розуміла один тільки вид працівників – кріпосних рабів, над особистістю, майном, совістю і вірою яких шляхта приписувала собі повне самовладдя; таким чином, закликаючи назад народонаселення, яке пішло, і готуючи для нього колишні рабовласницькі відносини, шляхта сама викликала і посилювала ворожу для неї народну силу. Селянське населення дійсно повернулося, заманене терміновими пільгами панських слобод, але коли терміни скінчилися і довелося підкоритися повному шляхетському свавіллю (1734 г.), тоді і повинна була спалахнути народна реакція. Реакція ця і представляє єдину картину внутрішнього життя західної України до самого кінця XVIII століття у вигляді гайдамацтва. І давно вже у порожнім степу збиралися невеликі ватаги сміливців, які роз’їжджають по порожнім селам між Немировом і Васильковом, і промишляли грабежем купецьких обозів.
В універсалі реґіментаря Української партії Яна Галецького 1717 року говориться наступне: «Шановних панів моїх, господ поміщиків, всіх взагалі, завзято прошу негайно сповіщати мого намісника, пана Ольшевського, про перебування свавільних «куп гайдамацкой сволочи», де б такі не знаходилися, особливо ж у воєводстві Брацлавському і частини Київського, тобто в Україні, зовсім їх не охороняючи; особливо ж панів губернаторів (тобто керуючих) і війтів “прошу звернути увагу на те, що вони будуть відповідати перед Річчю Посполитою у разі, якщо виявиться зв’язок кого-небудь з них із свавільними людьми».
Далі буде…
література:
- Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори /Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»)
- Грушевський М. Історія України-Руси. © Сканування та обробка: Олександр Усинський, http://sasha.inet.ru2004 (Останні правки 15.IV.2004)
- Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949-52. — 1230 с.] (Перевидання в Україні, Київ, 1994 – 95. Репринтне відтворення видання 1949 року).
- Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б.Хмельницького до гетьмана І.Самойловича / З. Когут // Український історичний журнал.-2011.-№ 3. – С. 50-73 . – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/UIJ_2011_3_5.
- Коментар до: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2001 — ISBN 966-00-0625-X.
Т. 1: Поезія 1837-1847 / Перед. слово І. М. Дзюби, М. Г. Жулинського. — 784 с: портр. ISBN 966-00-0712-4. Друкуються поетичні твори 1837—1847 рр.
Фото: Експедиційний Корпус
Перша частина статті тут .
Автор Євгенія Тарасенко
Пошта для зворотного зв’язку: info@lnvistnik.com.ua
Підписуйтеся на наш Telegram канал: t.me/lnvistnik