На згадку про загиблих євреїв на території Трансністрії…
Пам’ять про Голокост необхідна,
щоб наші діти ніколи не були жертвами,
катами чи байдужими спостерігачами.
Єгуда Бауер
Щороку наприкінці січня весь світ відзначає Міжнародний День пам’яті жертв Голокосту, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 1 листопада 2005 (Резолюція № 60/7). 27 січня 1945 року війська Радянської Армії звільнили перший і один із найстрашніших нацистських таборів смерті Аушвіц-Біркенау, відомий також за польською назвою Освенцім, розташований за 70 кілометрів від Кракова. Але це лише один із багатьох таборів, у яких гітлерівці планомірно здійснювали прийняте на державному рівні «Остаточне вирішення єврейського питання».
У 1953 році у Єрусалимі було засновано музей Яд ва-Шем – національний меморіал Катастрофи та Героїзму, який увічнив пам’ять про євреїв-жертв нацизму. У центрі зали горить вічний вогонь, а поблизу нього – пам’ятна плита, під якою лежать попіл спалених тіл, доставлений із таборів смерті. І коли говорять про Голокост, найчастіше згадують Аушвіц-Біркенау, Майданек, Варшавське гетто, Бабин Яр, але дуже рідко говорять про Одесу, Богданівку, регіон Трансністрії, хоча у матеріалах Нюрнберзького процесу гетто у Богданівці згадується одразу після Дахау та Аушвіца.
За даними дослідників та оцінок «Енциклопедії Голокосту», виданої музеєм Яд ва-Шем у 1990 році, в Україні загинуло найбільше євреїв колишнього СРСР — 1,5 мільйона людей. При цьому вагомий відсоток від цієї кількості займають євреї, які мешкали на півдні України: на території губернаторства Трансністрії – адміністративно-територіальній одиниці, утвореній румунською владою на території частини окупованих Вінницькою, Одеською, Миколаївською областями Української РСР та лівобережної частини Молдавської РСР під час Другої світової війни.
З метою вшанувати пам’ять усіх загиблих та знищених євреїв у період Другої світової війни наш спеціальний кореспондент поговорила з головою Одеської регіональної асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів, віце-президентом Всеукраїнської асоціації євреїв – колишніх в’язнів товариства єврейської культури та керівником його соціально-культурного центру Романом Марковичем Шварцманом.
колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів
Роман Маркович Шварцман
***
– Доброго дня, Романе Марковичу. Дякуємо за цю нашу зустріч. Тема Голокосту – надзвичайно непроста, але дуже важлива. Особливо у даний час, коли все менше залишається тих, хто не просто бачив, але й сам пережив усі страхіття Другої світової. Коли почалася війна, вам було лише близько 5 років. Можливо, ви запам’ятали якісь фрагменти того, як для вас почалася Друга світова війна та Голокост?
– Доброго дня. Дякую вам за цю бесіду. Тема справді надзвичайно важлива. Для моєї родини, для мене особисто друга світова війна розпочалася буквально 22 червня 1941 року. Ми жили у містечку Бершадь Вінницької області, звідки я родом і де народився, як і всі мої брати і сестри. Це місто розташоване неподалік кордону, тому ми відразу дізналися, що почалася війна. Але на той момент новини про неї доходили до нас поки тільки луною.
Коли батько був мобілізований і призваний до армії, він уже ночував у військкоматі. Але, пам’ятаю, що прийшов одного разу, попрощався з нами. Я дуже добре запам’ятав цей момент. Він ясно і чітко запав у мою пам’ять. Ми все ще були дітьми, коли батько йшов на фронт, нас було вже вісім братів і сестер. Наймолодшій не було і року. Найстарший брат, Хаїм, ще 1940 року за віком був покликаний служити до армії. Він загинув у 1942 року. Музей Яд Вашем надіслав нам листа про те, що у «Чорній книзі» є запис, що Шварцман Хаїм Маркович загинув під час оборони Ленінграда.
Батько нам сказав, що треба обов’язково евакуюватись із цього міста. Але разом з тим ходили чутки і від старих євреїв, які брали участь у Першій світовій війні. Вони були в полоні у німців, і дуже добре говорили про них. Говорили тоді, що німці – добрі люди, вони євреїв любили та не знищували, а навпаки: коли їх відпускали, ще й подарунки давали із собою. Так було у період Першої світової війни. З цієї причини люди й не дуже прагнули їхати і евакуюватися зі своїх місць, бо вважали, що німці і зараз їх не скривдять. Але це була велика помилка євреїв, які повірили у те, що такий варіант розвитку подій буде і цього разу.
Тим не менш, наша сім’я у складі вже восьми дітей (повторюся, найстарший брат тоді вже був призваний до армії) і нашої мами почали збиратися у дорогу. Від Бершадського спиртового заводу, де працював батько, нам виділили спеціальний візок із двома кіньми. Ми занурили туди все, що можна було завантажити, і приєдналися до колони інших людей, які прямували на Схід. То був уже липень 1941 року. Колона біженців була дуже довгою, багато людей покинули свої рідні будинки.
Дуже запам’яталося, що на той час були неймовірно спекотні літні дні. Ішли хто пішки, хто тяг за собою візок, хто на возі їхав, хто допомагав і штовхав залізні візки. Так усі рухалися у колоні. Періодично зупинялися та ночували у полі. Вдень німецькі літаки бомбили колону біженців. Ми вже дізнавалися про їхній гул. Щойно чули це ревіння, одразу тікали у поля. Вони тоді були неприбраними: там залишилися високі кукурудза і соняшники, і було зручно ховатися у них.
Після того, як німецькі літаки відлітали, багато хто вже не виходив назад, не повертався до колони. Оскільки бомби падали на поля, багато хто загинув. Але колона з тих, хто зумів вижити, продовжувала рухатись все далі і далі на Схід.
Так ми йшли понад два тижні. Потім, десь у другій половині липня 1941 року, колона раптом зупинилася. Стало відомо, що попереду йдуть німецькі танки. Німці повертають усіх назад. Далі нам йти не можна було. Тому всіх розвернули, і кожен почав рухатись назад у напрямку своїх поселень – у свої рідні краї. Ми також повернулися до свого рідного дому – до Бершадь.
Треба сказати, що вдома у нас залишилася бабуся Естер, мати мого батька. Вона не поїхала разом із нами до евакуації, сказала: «Ні, я не поїду. Я надто старенька…». Загалом вона залишилася тоді у Бершаді. Тож коли ми повернулися назад, бабуся Естер зраділа. Коней та віз у нас одразу забрали. Ми знову оселилися у своєму будиночку. Стали жити там і з тривогою чекати, що буде далі.
Буквально до кінця липня 1941 року до містечка увійшли німці, точніше їхня танкова частина. Звичайно, сама частина рушила далі, але якась кількість німців залишилася у містечку. Вони почали наводити порядки. Буквально через день-два після їхнього приходу було оголошено, щоб усі євреї з’явилися на Базарну площу для реєстрації.
Бершадь – містечко маленьке, у ньому все поряд і близько одне від одного. Ми мешкали на вулиці Набережна, у будинку №4. Наш будиночок був буквально на березі річки, неподалік мосту. Сама собою Базарна площа теж невелика. І всі євреї містечка Бершадь, хто міг рухатися, почали сходитися та збиратися на цій площі. Мені тоді йшов уже 5-й рік, і я міг ходити. Я пам’ятаю, як мама взяла мене за руку і ми пішли туди. А сестричка та менший братик були зовсім маленькі та залишилися з бабусею вдома.
На Базарній площі всім сказали зареєструватися і що у місті буде організовано гетто. Німці одразу визначили та позначили його межі, як це буде виглядати: до цієї зони увійшли вулиця Набережна, де ми жили, а також вулиця Первомайська. По суті, лише кілька вулиць мали скласти гетто.
Пам’ятаю, як другого дня до міста на возі привезли цілі мотки колючого дроту, почали забивати палі та стовпи. І все це було дуже оперативно. Так, ми ніби жили у себе вдома, але наша площа проживання вже була сильно обмежена тільки тим місцем, де ми жили. Пересуватися вільно містом ми вже не могли.
Німці одразу наказали, хто має працювати. У нашій сім’ї це була мама, моя старша сестра Хейвуд та брат Йосеф. Так розпочалася для нас війна.
– Чи були ще інші національності у цьому містечку? Чи це було здебільшого єврейське місто?
– До війни у Бершаді проживало понад 5500 євреїв. Це було єврейське містечко, особливо багато євреїв жило у центрі. Навколо містечка були села і всі були дружні з місцевими жителями. Коли ж у місто прийшли німці, було організовано юденрат. Старостою там обрали Яшу. Ми його називали Яша Деройтер (у перекладі на ідиш «Яша рудий»). Він отримував завдання від німців, визначав, хто що має робити. Це був серпень (1941 року) – час збирання врожаю на полях, а потім ближче до осені якраз і картопля повинна була наспіти, і буряк також необхідно було прибирати.
З перших днів окупації ми почали гостро відчувати відсутність їжі та води, хоч жили біля річки. Підхід до річки був неможливий, оскільки колючий дріт захищав усе гетто. І те, що людина могла заробити, то вона і приносила до сім’ї. До робіт, повторюся, залучалися мама, сестра та брат. Тобто хоч щось можна було видобути з їжі та принести додому. І то німці не дозволяли це робити. Люди ховали їжу, якимось чином намагалися таємно щось взяти додому, нагодувати своїх рідних та близьких. По суті намагалися якимось чином вижити.
Мені врізалося у дитячу пам’ять страшна ситуація, що сталася у перші дні окупації. Німці повісили на центральній площі одну дівчинку та хлопця. Вони були активістами нашого містечка, і не євреями. Це було зроблено спеціально для посилення страху людей, щоб залякати ще більше.
– Що відбувалося далі?
– Кілька місяців, поки у містечку були німці, було дуже страшно. Тому що вони «виривали» людей з дому, і їх уже не бачили, і не знали де вони, що з ними сталося. Вони пішли у небуття… По суті, були знищені. Серед них були наші сусіди.
До жовтня-листопада 1941 року передова частина німців, яка організувала гетто, пішла. Передали владу румунам, і ми перейшли під їхню юрисдикцію. Найкращі квартири, які розташовувалися у центрі містечка, де жили спочатку більш-менш багаті за мірками Бершаді люди (фотографи, перукарі, модистки) – їх вигнали із власного житла, а там облаштувалися румуни. В одному з видань вони зробили для своїх солдатів їдальню. Для роботи у ній румуни періодично забирали людей з гетто: наприклад, щоб чистити картоплю на кухні, мити посуд, прибирати.
Я пам’ятаю, що моя мама та сестра Хейвуд ходили туди кілька разів. З їдальні їм тоді дозволили взяти після чищення картоплі шкірку від неї. Для нас це було тоді як делікатес. Цю шкірку можна було зварити або на печі підсмажити. Ось таку «їжу» кілька разів вдавалося мамі та сестрі принести додому.
З наближенням зими ситуація ставала дедалі гіршою, стало зовсім погано. Страшні моменти, що мені запам’яталися – це постійний голод, відсутність води. Як я казав, на річку піти ми не могли. З гетто був лише один вихід – центральний вхід. Там стояли охоронці румуни, і через нього пропускали лише тоді, коли виводили на роботу і лише за списком. Повернутися у гетто мали стільки ж людей і за списком.
– Як ви пережили зиму?
– Зима для нас тільки починалася, тому що у цей час сталося кілька страшних моментів відносно членів нашої сім’ї.
Наш будинок, де ми жили, був неподалік центральної дороги. Ця дорога проходила через міст, а далі за ним йшов єврейський цвинтар. Ми завжди могли спостерігати як проїжджала низка возів із тілами померлих від хвороб (від тифу), від голоду, від холоду та вбитих. Трупи знаходилися на возах іноді навіть без одягу.
Поки що було тепло і можна було ховати людей, копати землю – тіла померлих із гетто вивозили туди. Але з настанням зими неможливо було копати могили. Трупи почали складати буквально біля будинків. Це складно передати словами, але для нас тоді, маленьких дітей, бачити ці трупи на вулиці, спати поряд з ними… ми настільки звикли бачити перед нашими очима щодня таку картину, що це стало до жаху «нормально».
Коли потепліло, окупанти змушували наших людей ходити дворами та збирати всі ці трупи. Збирали хто чим – хто візками, хто вручну, і на візку відвозили на цвинтар закопувати всіх. Тож у Бершаді є кілька братських могил.
– Це справді страшно.
– У січні 1942 року сталася одна із страшних подій. Я вже згадував, що неподалік нашого будинку був міст через річку, який з’єднує дві частини Бершаді. З одного та з іншого боку мосту річка замерзала. Сам міст був дерев’яний і вже досить розхитаний. По ньому і танки проходили, тому у багатьох місцях він був ще й провалений. І я пам’ятаю, як до нас одного дня прийшов керівник юденрата. Моєму брату Йосефу (Йосе) тоді було 16 років, він був здоровий міцний хлопець, і його забрали до бригади для ремонту цього мосту.
Треба сказати, що зими у Бершаді суворі. Але незважаючи на це, ремонт мосту здійснювався. Вони його ремонтували кілька днів, заміняли балки, дерев’яні бруси… І тут одного дня до мами прибігли і сказали «Брана, твого сина вбили!». Мама побігла до мосту.
– Що там сталося?
– Міст був побудований таким чином, що вода перетікала з однієї частини річки до іншої по спеціальних перегородках. На зиму ці застави відкриваються і вода там тече весь час. Отже, не замерзає. Мій брат ніс дуже важку колоду разом із товаришем. Він був попереду, а його товариш – ніс позаду. Йосеф, заходячи на міст, посковзнувся. Оскільки не було поручнів, він упав у річку. У цей момент румун-наглядач, який охороняв їх, подумав, що мій брат тікає і застрелив його.
Лише через кілька днів дозволили забрати тіло брата. Ми його завантажили на візок і відвезли на єврейський цвинтар, поховали у ту яму, де зараз братня могила, куди скидали всі тіла померлих та вбитих.
Друга трагедія у нашій сім’ї пов’язана з моєю сестрою Хейвуд. В осінньо-весняний період мою сестру та маму забирали садити городи, засівати поля, збирати врожай. А у зимовий період вони іноді прибирали десь… Ми теж усі допомагали як могли. Мені вже було на той момент 6-7 років. І я працював: чистив стайні, дорогу, прибирав сніг. Ішли туди, куди посилали. Виконували усі команди керівництва юденрата.
Якось мама прийшла додому сама, без сестри. Ми запитали її, де Хейвуд, на що мама відповіла, що сестру залишили працювати. На той момент вони працювали у тій їдальні, яку організували для солдатів румунів. І виявилося, що румуни, які обідали у цій їдальні, звернули увагу на мою сестру. Вона там допомагала на кухні. Солдати забрали її до себе, де вони мешкали.
Вже потім, після війни, сестра розповідала, що їй було сказано прибрати кімнату, де вони проживали. Під час прибирання румунські солдати приставали до неї, і у результаті – поглумилися… Сестра повернулася додому змученою, пригніченою і ні з ким не хотіла говорити. Я запам’ятав це дуже добре, але тоді ще не знав, що насправді сталося.
Згодом вона народила хлопчика. Його назвали Боря. Його не було чим годувати. Умови були тяжкі. До кінця 1943 року через відсутність харчування та хвороби – він помер. Ми його поховали вже у іншу братську могилу.
Ще один випадок стався з іншим моїм братом – Іциком.
Він народився 1930 року. І 1942-1943 йому вже було 12-13 років. Він теж працював – прибирав у стійлі за кіньми. Їх годували вівсом. І коли Іцик прибирав у стайні, хотів набрати трохи вівса, щоби принести додому. У цей момент у стайню зайшов румун і побачив, як брат набирає овес у кишені. Румун почав бити його прикладом гвинтівки. У результаті зламав йому два ребра. Це позначилося його здоров’я протягом усього його життя. Він став інвалідом.
(Далі буде)
Статтю підготувала журналістка Майя Шнедович
Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua