Гайдамаки. Коліївщина. Частина п’ята 

Перша частина з серії статей за посиланням.

… А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.

Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю ніч погуляєм,
Ляхів погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засміється,
Земля затрясеться,
Небо запалає…
Добре погуляєм!
(Т.Г.Шевченко. «Гайдамаки»)

Спалах повстання гайдамак 1750 року був погашений спільними військовими силами всіх польських воєводств на Україні, але жар його не згас, він тлів невидимо і набирав силу для нового згарища, страшного, що відображається у пам’яті народів століття, всепоглинаючого, що знищує все на своєму шляху …

Як писав Антонович у 19 столітті «Сумний стан краю, що вибухнув у другій половині минулого століття страшною уманською катастрофою, недостатньо ще обстежений неупередженим історичним вивченням. Сучасники – мемуаристи, що належали потерпілій стороні, залишили нам лише яскраві картини пожеж, вбивств і грабежу, що супроводжували катастрофу; але про приводи, що викликали ці сумні явища, про причини, які довели поступово народ мирний, землеробський, який прагнув до міцного, осілого і хоча б скільки-небудь забезпеченого і спокійного життя, вони або зовсім не згадують, або ж говорять у найзагальніших виразах. На їхню думку, страшне народне хвилювання в Україні було, з одного боку, плодом нібито дипломатичної інтриги Росії, з іншого – результатом вродженого нібито південноруському народу варварства, його злій природі і головне – пристрасті до грабунку. Звичайно, такі пояснення мемуаристів, вельми, втім, природні в устах людей мало розвинених і сильно роздратованих, не заслуговують на серйозну увагу, як всякі огульні вироки над характером цілого народу; звичайно, легше пояснити явище історичне, припустивши відому, ніби вроджену схильність у народному характері, замість того, щоб досліджувати справжні причини цього явища, які часто занадто складні для ступеня розвитку дослідника або занадто небажані для самолюбства тієї суспільної групи, до якої він належить».

Ще до 1768 року Симон Закревський писав: «Вічно святкове  й безтурботне Польське суспільство стикалося з підприємливими Запорізькими “молодцями” і ледь знаходило у себе стільки коштів, щоб прогнати, або винищити невелику ватагу гайдамак…

Бенкетували ми безтурботно, і жилося нам добре у ті часи, за прислів’ям: Za krola Sobka nie bylo w polu snopka, a za krola Sasa czlowiek jadl, pil i popuszezal pasa (При королі Собко (Собеського) не було у полі ні снопа, а при королі Стаса кожен їв, пив і розпускав пояс.). Пити було тоді у всіх у звичаї: у панів і у дрібного дворянства [виключаючи молодих людей, яким заборонялося торкатися пляшки], у духовних і світських, у суддів і адвокатів, у військових і цивільних; а хто відмовлявся, того вміли і примусити. Пани не потребували засобах до життя, а дрібна шляхта живилась від панів… Зовнішньої війни ми не вели тоді, але що стосується до безпеки внутрішньої, особливо на пограниччі з боку Запоріжжя, то важко було їм похвалитися. Навіть і на Волині не раз бентежили нас, посеред наших веселощів у панських будинках, перебільшені чутки про гайдамацькі наїзди. Мені самому сталося два рази брати участь у поході проти цих бродяг.

Гайдамацькі ватаги, людей п’ятдесят, сто, а іноді й кілька сотень, виходили майже кожну весну із Запорізької Січі і тільки восени поверталися до своїх лігв.

Кожна зграя мала свого керівника, якого вони називали ватажком. Ватажка обирали, зазвичай,  з найдосвідченіших, які зробили вже декілька розбійницьких походів і знали всі переходи і доріжки. Щоб вселити свою до нього впевненість, а забобонному народу страх, розповідали про нього, що він характерник, тобто чарівник, що він вміє заговорювати кулі, так що його можна вбити тільки срібною кулею, а у разі потреби – може стати і невидимим. Скільки вони вивозили з краю багатої здобичі! І скільки проливали невинну кров, коли ними керувала помста!  Жах, який заволодівав жителями після звістки, що йдуть гайдамаки, перевершує всякий опис: кожен ховався з чим тільки міг хоч кудись. Але дуже часто звістка про їх вторгнення приходила занадто пізно, тому що вони пробиралися як вовки і робили свої відпочинки по відокремленим хуторам і пасікам.

До чого дійшов тепер прекрасний край наш, маючи стільки джерел могутності! Немає нам ні поваги у сусідів, ні безпеки всередині держави. До того ж цьому причиною гордість наших магнатів. Вони не хотіли коритися королям своїм і всіляко намагалися послабити у народі повагу до престолу. Отруїли життя Віденського героя; Августу Другому піднесли гірку чашу, хоча; може бути, і по заслугам; а що найгірше – на сеймі, який прозваний німим, відняли у вітчизни останні сили, розпустивши народне військо і зменшивши його до кількох тисяч. Сам нинішній король наш не був би таким набридшим, якщо б вони не пов’язали йому рук. Мабуть у них досить на винагороді надвірного війська, але вони його тримають тільки для власних потреб. Жалюгідне життя ведуть наші прикордонні обивателі, перебуваючи у постійній тривозі і побоюваннях.

… Жовніри йшли весело, розмовляючи про недавні пригоди і радіючи видобутку, який отримали, без крові на руках, бо все зробили одні гармати. Проїжджаючи повз піхоти, я почув пісню, один куплет якої до сих пір пам’ятаю:

Coz bedziemy robili
Gdysmy warte odbyli?
Wezmiem flinto, patrontas,
Pojdziem na wies kury krasc.

(Що ж нам робити, відбувши свою службу? Візьмемо рушницю і патронташ і підемо на село красти курей.)

“О-го! “Подумав я, “недарма звуть вас курохватами! А від лички і до ремінця. При зручному для грабежу випадку, ви бували не краще цих гайдамак».

«Самі Поляки сприяли влаштуванню цього полурицарського, полурозбійного братства; але так як воно складалося здебільшого з українців, незадоволених утисками жовнірів, панів і Жидів-орендарів, то, поступово розвиваючи у собі до них ненависть, прониклося нарешті такою ж ворожістю до всього католицького та жидівського, як і до всього мусульманського. Звідси-то пішли війни Косинського, Наливайка і т. д. До Чортоуса і Залізняка. Запорожці виступали з Січі на Україну, робили відозви до народу, збирали у більшому, або меншому обсязі ватаги, подібні ватагам Чуприни, Чортоуса і Залізняка, і винищували все не-Руське і не- “благочестиве”, супроводжуючи, зрозуміло, свою різанину грабежем і пожежами».

Отже, гряде 1768 рік. Але про все по порядку.

У 1764 році помирає польський король Август III. Генеральний конвокаційний сейм повинен вибрати нового короля. Примас республіки у своєму виступі вказує полякам на те, що Польща гине, а дике озлоблення партій, повне нерозуміння потреб нації і безглузде нехтування народними інтересами зведуть їх самих і їх народ до смерті. Він вказував на повне моральне і фізичне безсилля народу, на нехтування безпекою країни, на зруйновані і порожні фортеці, на заповнення скарбниці іноземною монетою низької якості, на безлюдність провінційних міст, на жалюгідну торгівлю у руках євреїв, на руйнування церков, які перетворені у бійні, де безкарно ріжуть людей.

Був обраний новий король – Станіслав Понятовський («за обов’язковою рекомендацією Росії», тобто за активної протекції Катерини II), останній король польський і князь литовський.

Польща, вірна своїй традиції безладу, впевнено рухалася до краху, здійснюючи терор на окупованій території.

У 1766 році у селі Мліїв «церковному ктитору Даниле… за недопущение поляков к разорению церкви оные поляки голову отсекли и к столбу гвоздьми прибили, а тело ево сожгли…» Титар Данило Кушнір сховав церковний посуд під дзвіницею, щоб ксьондзи не змогли правити службу. Поляки зробили смерть Кушніра показовою. Вони зігнали у Мліїв жителів сусідніх сіл. Старого Кушніра прив’язали до стовпа, обмотали його руки соломою, облили смолою і підпалили. Коли руки згоріли по лікті, відрубали йому голову і посадили її на кіл.

Це хрестоматійний приклад польського насильства.

Також поляки для залякування населення розміщували по дорогах голови страчених гайдамак на кілках і розсилали по селах відрубані у гайдамак руки і ноги. Це викликало ще більшу ненависть народу, люту, пекельну.

24 лютого 1768 року був підписаний трактат про «вічну дружбу» Речі Посполитої та Росії, що перетворює Польщу у російський протекторат. На думку польського історика Адама Данильчика визначальним був не сам трактат, а порушення права, яке має місце у Варшаві восени 1767 року напередодні сейму. Для шляхтича особисті свободи були чимось виключно важливим. Російський посол при польському дворі, князь Н.В.Репнін, отримав вирішальний голос у справах внутрішнього управління і не тільки порушив ці свободи, а й підняв руку на державних чиновників найвищого рангу. 14 жовтня 1767 російські солдати викрали у Варшаві польських сенаторів, у тому числі не тільки тих, хто виступав проти релігійних свобод дисидентів (не католиків) краківського єпископа, а й лідерів формально проросійської конфедерації і без рішення польського суду відправили їх на заслання до Росії.

Незадоволена політикою Станіслава Понятовського, а саме рівнянням у «кардинальних» правах, які гарантують шляхетські свободи і привілеї, православних і протестантів з католиками, проросійською орієнтацією короля, а також ображена діями російської влади польська шляхта зчиняє змову – конфедерати (союз римсько-католицької шляхти Речі Посполитої) збираються у фортеці Бар (Поділля) 29 лютого 1768 року в противагу конфедерацій у Слуцьку (союз греко-католицької, лютеранської, кальвіністської та православної шляхти Великого князівства Литовського), Радоме (союз шляхти Речі Посполитої) і Торуне (союз лютеранської, кальвіністської та православної шляхти Корони Королівства Польського).

Повстання Барської конфедерації було направлене на збереження всіх стародавніх прав і привілеїв, якими володіла римсько-католицька шляхта, і на опір зусиллям російської партії встановити рівноправність для православних, греко-католиків та інших дисидентів, проти короля, який намагався зберегти державу, і розраховувало на підтримку Туреччини, Франції, Саксонії та Австрії.

Мордовець М. називає панську конфедерацію помилкою, яка коштувала життя всієї Речі Посполитої.

Вже 26 березня 1768 король польський попросив допомоги у Росії. Гетьман Ф.К.Браницький з польським військом і генерали Апраксин і Кречетніков рушили проти конфедератів. 13 червня Кречетніков зайняв Бердичів, пограбувавши монастир Босих кармелітів, потім російські війська взяли Бар, Львів і Краків.

Католицьке завзяття польської шляхти, роздмухуване на догоду Папі Римському єзуїтами, багато коштувало Польщі грошей і крові. Єзуїти під виглядом своїх місіонерів прислали на Україну домініканців і базіліанців. Прибулі в Україні «капелани» і «декани» так ревно взялися за свою справу, що навіть польські письменники того часу не приховували непорядних тих заходів, до яких вдавалися єзуїти, які забули ті страшні уроки, які дала Польщі унія на Україні. Місіонери почали з переслідувань православних. Мудрим виявився полковник надвірних козаків Чигиринського князя Яблоновського Кваснєвський, який, розуміючи яких бід можуть накоїти божі посланці, вирішив не допустити місіонерів до подальшого переслідування не-уніатів і за допомогою козаків «попросив» їх покинути територію володінь князя Яблоновського.

Однак єзуїти так просто не здалися і перемістилися у володіння інших магнатів. Переслідували православних священиків вони просто і нехитро – стратами, муками: колесували, обливали живих смолою і підпалювали. Діяли, як карателі на окупованій території.

Панські конфедерати зайшли у глиб Правобережжя і натворили там бід. Що саме вони робили, хронікери не вказують, однак Т.Г.Шевченка у своїй поемі «Гайдамаки»  детально описав дії конфедератів.

Мені можуть заперечити з тієї, мовляв, причини, що література не є достовірним джерелом досліджень історії, на що я відповім наступним. Поема Шевченка Т.Г. автобіографічна, поет приводить у ній спогади свого діда-гайдамаки. Вона автентична.

До того ж до 1841 року, коли вийшло перше видання «Гайдамак», у Росії не було жодного друкованого видання про Коліївщину, тому Шевченку Т.Г. нізвідки було взяти дані. Ще дитиною він їздив з батьками до Мотронинського монастиря – базу Залізняка, де під масивною плитою були поховані гайдамаки, чув розповіді очевидців, які його глибоко схвилювали.

Броніслав Задеський (діяч польського визвольного руху) у примітці до листа Шевченка від 25 вересня 1855 року писав: «Під час нашої спільної подорожі степами Шевченко, розпалившись, говорив щиро і сказав мені, що шанує своїх «Гайдамак» і співчуває нашим поетам. Але додав: «Вибач, се було у моїй крові, я ж онук одного з гайдамацьких, се нехай тобі прояснить». (Листочки до вінка на могилу Шевченка у XXIX роковини його смерті. – Львів, 1890. – С. 45. – Переклад з польського оригіналу І. Я. Франка.).

Ілюстрація до поеми «Гайдамаки». Видавництво – Олексій Суворін, 1886 р.

Шевченко у поемі «Гайдамаки» описує візит конфедератів в одне село, де вони знущалися над старим євреєм-шинкарем, змусили його хреститися, били його і називали так: «проклятий жиде!», «Старий паскуда!», «Свиняче вухо!», «чортів сину!», «шельмо», «псявіро!» (собача віра).

Подібні і каральні, розбійні дії конфедератів по відношенню вже до українців стали причиною того, що «На ґвалт України Орли налетіли… За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть».

Концепція Шевченко Т.Г. співзвучна з думкою Максимовича М.А., що була озвучена у його «Сказании о Колиивщине», яке у рік написання – 1839 – була заборонена цензурою. «Сказання» використовував історик Маркевич М.А. у відповідному розділі своєї «Історії Малоросії» (М., 1842).

Максимович М.А. писав: «А був час, коли народ Литви і України, з’єднаний з народом польським” як рівний з рівними, вільний з вільними”, сповідував безперешкодно віру своїх батьків… Були часи, коли козаки дніпровські, громихаючи грозою на татар і турків, дружно стояли за Польщу: і Польща, знаючи всю ціну заслуги козацької, відзначала хоробру дружину дніпровських лицарів багатими дарами і знаками честі і багатьма правами на Україні. То було століття квітучого стану Польщі, вік військової слави козацької… Але смертю Баторія скінчилося і славне століття його; Польща перестала красуватися своїм буттям і схилилася до занепаду; колишня дружба її з козаками звернулося у взаємну ворожнечу і не любить, і нелюбом стало для України її союзницьке підданство Польщі.

Який же ворожий дух справив ці фатальні зміни? Головною виною тому було гоніння віри, відкрите Жигимонтом III … Це гоніння порушили єзуїти, що обплутали нового короля, а з ним і весь польський уряд, своєю мережею… Щоб західну Русь відторгнути від східної церкви і притягнути до підніжжя римського престолу, єзуїти визначили поширення унії, і унія простяглася бідою по Литві та Україні».

«Пояснювати страшне кровопролиття, пороблене гайдамацтвом, звірствами запорізького козацтва, яке при своєму політичному подиху, в останній раз захотіло погуляти на могилах панів і жидів, було б так же короткозоро, як пояснювати початок і страшний характер пугачовщини якимось інтригами і появою самозванця».

І далі: «Кривавий подвиг Залізняка був не простий гайдамацький розбій і не випадковий напад запорожців на польські володіння для грабунку і видобутку. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, які ціле століття накопичувалися під гнітом унії; то була передсмертна, судомна сутичка двох ворожих стихій у державному тілі, яке вже наближалося до свого кінця».

Максимович М.А. також говорить про те, що «кривава пляма Коліївщини затьмарилася світлою плямою слави Запорізької, – і пам’ять Запоріжжя потребує Історії, а не в адвокаті; у проясненні, а не в очищенні».

Аналогічно, правда більш різко висловився Шевченко Т.Г. у вірші «Холодний Яр» (1845), де гнівно відповідав Скальковському А.О. – автору книги «Наїзди гайдамаків на Західну Україну. 1733 – 1768» (Одеса, 1845), який назвав гайдамацтво «брудною плямою на Запоріжжі»:

А кричите, що несете
І душу і шкуру
За отечество!.. Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины —
Розбойники, воры.
Пятно в наший истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Над глибоким Холодним Яром, де внизу текла річечка з чистою водою, у глибині Чорного лісу, у двох верстах від Мотронинського монастиря, куди приходили з усіх кінців України паломники, а так само під їх виглядом приходили і зв’язкові, розташовувалася база Залізняка. Табір був оточений ровом і валом і називався Мотронинською Січчю. Побудова Січі пояснювалася просто – захист монастиря, який постійно руйнувався і грабувався, від шляхетського «свавілля».

Запорожець Максим Залізняк з 18 козаками у 1767 році прибув до Мотронинського монастиря під виглядом послушників для майбутнього монашества.

Залізняк Максим Ісаєвич (приблизно 1740 -?) Народився у кріпацькій сім’ї у с. Івківці біля Медведівки (сучасний Чигиринський район Черкаської області). Осиротівши у 13 років, пішов до Запоріжжя, де був приписаний у Тимошевський курінь; був наймитом у багатих козаків, ходив з чумаками до Криму і Польщі, рибалив на Дніпрі і в Очакові.

Залізняк. Портрет невідомого автора. Сумський художній музей

…Підготовка до нового повстання велася кілька років. Були визначені райони бойових дій, командири, кількісний склад загонів, напрямки наступів.

Подання поляками гайдамака як розбійницькі зграї розгулявшихся селян не відповідають масштабності, мощі і військової організації,  подій що відбулися у 1702 – 1704, 1734 1750 й у 1768 році.

План повстання 1768 року розроблявся з урахуванням стану польського війська. Значного скупчення «Української партії» (регулярної польської армії на території України) не було, її підрозділи – сотні (хоругви) розміщувалися по різних містах. Надвірні міліції з козаків були під управлінням магнатів. При такому розкладі сили повстанців були розділені на окремі загони з тією метою, щоб брати кожне місто, кожен маєток і методично зачищати їх від поляків. Тому Залізняк розділив територію Правобережжя на 4 частини, а сили на 4 напрямки. Командирами напрямків були отамани, які прибули із Запорізької Січі: Семен Неживий для південної частини Київщини, Яків Швачка та Андрій Журба для центральної частини Київщини та Волині, Іван Бондаренко для північної частини Київщини, Полісся та північної частини Волині. Для себе Залізняк залишив Брацлавщину і Полісся. По суті, все Правобережжя захоплювалося військами гайдамака. Це був і адміністративно-територіальний поділ Правобережжя.

На церковне свято 29 травня (за старим стилем 18 травня) 1768 року у Мотронинський монастир прибула велика кількість паломників. Після богослужіння до церкви під’їхало кілька возів зі зброєю, переважно з ножами, і кілька десятків кінних козаків. Максим Залізняк прочитав так звану «Золоту Грамоту» від імені імператриці з відозвою всенародного повстання проти польських окупантів. Історики досі дискутують з приводу дійсності Грамоти і підписання її імператрицею.

Після цього ченці освятили ножі, які взяли собі перші учасники повстання для того, щоб колоти ворогів.

Вози з ножами – основною зброєю більшості повстанців – також вважалися подарунком російської імператриці. У романі М. Чайковського «Вернигора» про це було спеціальна примітка: «Відомо всій Україні, що імператриця Росії прислала у дар селянам ножі, які веліла святити попам греко-російського віросповідання; ці ножі були освячені у день святого Маковія у монастирі св. Мотрі, розташованому у лісах за версту від Чигирина. їх розвозили по селах і роздавали селянам, яким при сповідуванні попи наказували різати ляхів і жидів; багато хто з цих попів був підкуплений московським золотом, інші ж – засліплені релігійним фанатизмом і люто налаштовані проти шляхти пам’яттю про давні переслідування України».

Освячення зброї, зокрема ножів – дуже цікавий момент.

Свою зброю освячували хрестоносці, а всі вони входили до складу лицарських орденів.

Мішо Ж. Ф. описує освячення хрестів, зброї і прапорів хрестоносців в 11 столітті єпископами всіх єпархій. Релігійне завзяття і різні привілеї, надані хрестоносцям, сприяли збільшенню числа пілігримів і воїнів.

На думку Бігун О. «гайдамака слід розглядати у контексті світоглядних основ відповідного історичного періоду, коли зброя вважалася атрибутом воїнства Христового/militia Dei, ідеологічного символу, відомого як на християнському Заході (концепція зустрічається у трактатах Мартіна Турського, Марсилия Мученика та ін.), так і на візантійському Сході, а далі – у давньоруській патристиці і множинних агіографічних джерелах, апокрифах, літописах. Досліджуючи інтерпретації символу воїнства Христового різними гілками християнських Церков, О. Киричок зазначає, що хронологічні рамки появи на українській території подібної ідеологеми збігаються з епохою хрестових походів «воїнів Господа» на Заході і з апогеєм лицарської ідеї у Візантії».

Чин освячення зброї, як й інші чини, вперше з’явився у Требнику Петра Могили (+1646).

Требник

У книзі було 126 чинів, 37 нових, а 20 з них – невідомі ні у грецьких, ні у слов’янських традиціях.

Відомий історик церкви Іван Огієнко оцінював Требник Петра Могили як «вінець праці як самого Могили, так і Печерської друкарні».

Тарас Шевченко у своєму «Щоденнику» у записі від 15 липня 1857 так порівнював Требник з новітнім требником Російської православної церкви: «У требнику Петра Могили є молитва, що освячує назване або крестове братство . У новітньому требнику ця істинно християнська молитва замінена молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією уявною хворобою і про очищення посуду, якиц опоганений мишею. Це навіть і не язичницькі молитви. Богомудрі пастирі церкви до дев’ятнадцятого століття намагаються прищепити дванадцяте століття. Пізно спохватилися».

З Мотронинського монастиря вийшло близько 300 повстанців. Курінні отамани Неживий, Бондаренко, Швачка та Журба попрямували на свої позиції. Полковник Максим Залізняк з головною частиною війська пішов на Лебедин, потім на Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Кам’яний Брід, Межін, Лисянку.

У всіх взятих містах Залізняк знищував поляків і жидів, роздавав їх майно селянам, встановлював козацькі порядки. Коли він проходив через села, його зустрічали з хлібом-сіллю, що означало, що селяни самі впоралися з панами.

У розправі з панами брали участь навіть жінки, про що писав М. Чайковський у своєму романі «Вернигора». Наприклад, у с. Шендерівці жінки на смерть забили поляків пристосуваннями для прання на березі ставка. Вбивали шляхту жінки також коцюбами, ножами, серпами і заохочували до цього навіть дітей.

Український же народ був того переконання, що для того, щоб на тому світі перейти через вогняну гору, треба набрати цілий міх панської, польської та єврейської крові і з цим хутром йти на те світло. І народ намагався наповнити хутра панською кров’ю у той час, як пани так безтурботно грали і своїм життям, і життям народу, і життям всієї держави.

Коли ж хліба-солі не було, це означало, що у селі є поляки (польські пани). Тоді Залізняк заходив у село і зачищав його. Від основного загону у різні боки розходилися дрібні підрозділи з метою зачистки більш далеких сіл. Таким чином гайдамацькі загони постійно поповнювалися новими повстанцями у вигляді селян.

При підході до Лисянці загін Залізняка налічував понад 300 осіб. Губернатор міста безуспішно намагався мобілізувати міщан проти гайдамак, які відповідали, що «все одно Гетьманщина буде, не будеш встоїш!»

Після Лисянки Залізняк з об’єднаним загоном гайдамак попрямував до Умані – столиці магнатів Потоцьких. У 1760 році там була закладена нова фортеця, місто було оточене валом і ровами, ворота були укріплені. Губернатор Умані Рафал Младанович, призначений власником Францишеком Салезі Потоцьким, прибув у місто з 32 гарматами. В Умані також знаходилися частини полькою армії, 300 драгунів і 300 вояків артилерії і технічних підрозділів під командуванням Ленарта, близько 1000 надвірних козаків під командуванням польських полковників Обуха, Магнушевський, Лаша і козацьких сотників полковника Івана Гонти, якого всі вважали дійсним комендантом всієї козацької міліції.

Гонта. Картина Сергія Васильковского (1854 – 1917)

Ранньою весною 1768 року, коли рознеслися чутки про нове гайдамацьке повстання, на Гонту донесли про те, що будучи з міліцією у коші над Синюхою, він мав таємні переговори з Залізняком і схиляв іншого сотника Дашка приєднатися до повстання. Однак, доказів зради не було, до того ж викликаний для дачі показань Дашко загинув дорогою до Умані.

Гонта на вимогу Младанович на ринку в Умані склав присягу привселюдно «на вірність вітчизні» (як тут не згадати епізод з старого фільму «Подвиг розвідника» з тостом «За нашу перемогу!»).

Після цього Гонта з загоном козаків виїхав назустріч повстанцям і став табором за містом.

За планом Младановича міліція повинна була організувати засідку і вдарити по тилу гайдамакам, які підійшли до фортеці

Три дня від Гонти не було звісток. У місті росла паніка. Польська аристократія і старшини військ втекли з міста.

Тим часом Гонта, вийшовши з села Попужиці, затримав всіх козаків і сказав полковникам Обуху і Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам оголосив, що з сотниками Уласенко і Яремою переходить до Залізняка, і нехай кожен вирішує з ким йому залишатися. Всі козаки пішли з Гонтою. За його дорученням полковникам була виділена охорона для перепровадження їх до Умані, проте полковники втекли, рятуючи власне життя і залишаючи Умань на волю долі.

14-го (3-го за старим стилем) червня 1768 року Гонта з усією надвірною міліцією приєднався до Залізняка.

17-го (6-го за ст. стилем) червня військо підійшло до Умані. На очах поляків Гонта і Залізняк виїхали назустріч один одному і привіталися. Младанович через шок втратив здатність керувати, командування взяв на себе Ленарт. До міста було стягнуто польські війська, всі жителі, включаючи шляхтичів, євреїв, 200 базиліанських семінаристів були озброєні. Почалася облога фортеці. У першу ж ніч все українське населення, йдучи через ворота або перестрибуючи через вали і рів, перейшло до Гонти. У місті залишилися тільки поляки і євреї (теж польські, що прийшли з поляками на Україну).

На наступний день Младанович відправив до Гонти та Залізняка викуп – сукно і дорогі подарунки, зібрані у євреїв (!). Поляки на викуп нічого не дали. Як тут не згадати зраду поляками євреїв що була раніше, коли вони пліч о пліч відбивали атаку гайдамака.

Гонта і Залізняк зажадали здачі міста і дали гарантії збереження життя населенню і безпечного виїзду з сім’ями до Польщі. Поляки не прийняли ультиматум. Почався наступ. Селяни сокирами пошкоджували живопліт валів, гайдамаки своєї артилерією обстрілювали місто, яке бралося у кліщі з двох флангів. До всього у місті закінчилася вода. Тому 21-го червня, коли Гонта з’явився перед воротами з білим прапором переговірника, викликаючи Младановича, останній погодився впустити Гонту з групою охорони.

Все зіпсували (вже вкотре) поляки, які вирішили напасти на учасників переговорів у воротах фортеці. На допомогу Гонті кинулися гайдамаки, і вже через відкриті ворота зайшло все військо.

Чи була це хитрість гайдамаку, які знали зарозумілість ляхів, або провокація з боку гайдамак – ми вже не дізнаємося. Війна має свої закони, бо вона шлях обману.

Настала кривава розправа, названа багато пізніше «уманською різаниною» …

Нам у мирний, глибоко цивілізований і толерантний час складно собі уявити реалії 18 століття, коли життя людське нічого не коштувало, але її потрібно вміти захищати зі зброєю у руках. І ми не можемо оцінювати той час з позицій сучасності. Ми можемо лише аналізувати і робити висновки.

С.Грабовський міркує так: «Події в Умані нічим не відрізнялися від подій в інших пунктах Коліївщини, у тому ж Каневі. “Уманська різня” виникає у польській літературі й у польських щоденниках, які були написані приблизно через 50-60 років після подій. Тобто, це літературний образ, який був створений набагато пізніше. Я не хочу сказати, що не було масової різанини і що це не була трагічна подія. Але події Умані – один епізод, який відрізнявся від інших. При взятті міст у 18 столітті місцеве населення найчастіше вбивали. В Умані був василіанський монастир і відповідно вбивство василіан, пояснюється не особливістю Умані, а тією релігійною війною, яка велася на Правобережжі кілька десятиліть до Коліївщини. Гайдамаки сприймали василіан як ворогів, починаючих жахливі кроки з протидії православ’ю.

Не у «світовій історіографії», а конкретно – у польській Коліївщина іменується «Уманською різаниною», на кшталт «Волинської різанини» ХХ століття. Зрозуміло, що у Польщі до Коліївщини (будемо дотримуватися українського терміна) ставлення вороже, але ми повинні відстоювати свій національний погляд: так, це була величезна трагедія народу (і українців, і поляків, і євреїв), але з цього не випливає, що гайдамаки всі підряд були кривавими вбивцями!

На мій погляд, ні тотальне засудження Коліївщини і її учасників як «різунів», «бандитів», «убивць», ні не менше тотальна їх героїзація як «борців за свободу української нації» не витримують наукової критики. Як справедливо зазначив Ігор Сюндюков у статті «Борці за свободу або «різуни» – бандіти?» (Сайт «Дня», 28.05.2018), «нам давно пора (особливо коли мова йде про такі події, як Коліївщина) відходити від «чорно-білого» зображення і сприйняття історії.

Так, особливо таких, як Коліївщина, – народного руху, який поєднував риси анахронічної у Європі другої половини XVIII століття релігійної війни (ще століття тому такі війни з їх жорстокістю були звичним явищем, хоча і йшли у минуле) і антиколоніального повстання майбутньої епохи (через майже 90 років в Індії спалахне антибританське повстання сипаїв, за жорстокістю нітрохи не «м’якше» дій учасників Коліївщини). А те, що українські землі під владою Речі Посполитої відчували важке соціальне, національне та релігійне гноблення, заперечувати неможливо. Як і те, що у березні 1768 року розпочали різанину на Правобережжі польські конфедерати («Барська конфедерація»), які катували і грабували українське населення, руйнували православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Тобто з їхнього боку також йшлося про релігійну війну, викликаною незгодою з рішенням короля Речі Посполитої Станіслава Понятовського про зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантських церков. А разом з тим конфедерати виступали під гаслом звільнення Речі Посполитої з-під впливу Російської імперії, чиїм ставлеником був діючий польський король».

За різними оцінками в Умані загинуло від 5 до 18 тисяч польської шляхти і євреїв. Багатьох польських жінок і дітей, в тому числі дочку і сина губернатора Младановича врятував Гонта, доручивши розмістити їх в українській церкві або у своїй квартирі у будинку українського міщанина Багата.

Епізод з вбивством Гонтою своїх власних дітей є не більше, ніж художнім вимислом, як і спогади дочки Младановича Вікторії Кребс про «уманську різню». Дружину Гонти і його дочок покарали різками і вислали у Сибір після ліквідації повстання.

І.Франко, вивчивши Коліївщину історично і літературно, висловлював сумнів у кількості загиблих в Умані й у тому, що саме гайдамаки спровокували розправу.

Далі буде…

Автор – Євгенія Тарасенко

Література:

Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»)

Бігун О. Освячення ножів: до етичних парадоксів поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки” – Науковий вісник Ужгородського університету, 2014/УДК 929 Шевченко+821.161.2-1.09.

Грамота Максима Железняка // Киевская старина, № 3. 1905

Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 443-466.

Костомаров Н. И. Материалы для истории Колиивщины или резни 1768 г. – КС, 1882 г., № 8, с. 297 – 321.

Максимович, Михаил Александрович. Собрание сочинений: [в 3 т.]/ М. А. Максимович. – Киев: [б.и.], 1876 – 1880. Т. 1: Отдел исторический . – Киев: Тип. М. П. Фрица. – 1876. – VIII, 847 c.

Мальцев О. Обманчивая тишина. — Днепр: Середняк Т. К., 2018, — 154 с.

Мальцев О.В., Лунев В.Е. Философия юга Италии – Днепр, Середняк Т.К. – 2020, — 443 с.

Мишо Ж.Ф. История крестовых походов — Глава II. С отбытия крестоносцев до осады Никеи (1096—1097) пер. С.Л.Клячко. Histoire des croisades. — Дата создания: 1812—1822, опубл.: 1884. Источник: История крестовых походов: и многими политипажами в тексте / Г. Мишо; перевод с французского С.Л. Клячко; с 32 отдельными рисунками на дереве Густава Доре. – Издание Товарищества М.О. Вольф, 1884. – 229 с.

Мірчук Петро. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – © Бібліотека Українознавства, ч. 41. Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка. New York 1973. З друкарні Української Видавничої Спілки в Лондоні. 200 Liverpool Road, London, N1 1LF.

Мордовцев, Даниил Лукич. Гайдамачина: историческая монография/ [соч.] Д. Мордовцева. – Изд. 2-е, испр. – Санкт-Петербург: Тип. Н. А. Лебедева, 1884. – VIII, 345 c.

Навроцький, Борис Олексійович. Шевченкова творчість [Електронна копія]: зб. ст. / Б. Навроцький ; Ін-т Тараса Шевченка. — Електрон. текст. дані (1 файл: 186 Мб). — Харків ; Київ : Літ. і мистецтво, 1931 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2019).

Пономарьов О.М. Неопубліковані документи про Коліївщіну. – Публікація архівних документів/ УДК 930.253:94(477)«1768».

Симон Закревский. О походах против гайдамак (пер. П. Кулиша). Текст воспроизведен по изданию: Рассказ современника-поляка о походах против гайдамак // Записки о Южной Руси. Т. 2. СПб. 1857.

Скальковский А.А. История Новой-Сечи, или Последнего Коша Запорожского. – Ч. I–III. – Одесса, 1846. – 1048 c.

Скальковский А.А. Наезды гайдамак на Западную Украину. 1733 – 1768. Сочинение Скальковскаго А. – Одесса, 1845. – 230 с.

Таирова-Яковлева Т. Участие запорожцев в восстании гайдамаков 1768 г. (Колиивщина). Санкт-Петербургский университет, DOI 10.15826/qr.2019.3.418,
 УДК 94(470)”1768″+94(477)”1768″+316.485.22

Требник Петра Могилы – https://azbyka.ru/otechnik/Petr_Mogila/trebnik-petra-mogily-chast-2/

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. /Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2001 — ISBN 966-00-0625-X. Т. 1: Поезія 1837-1847 / Перед. слово І. М. Дзюби, М. Г. Жулинського. — 784 с: портр. ISBN 966-00-0712-4. Друкуються поетичні твори 1837—1847 рр.

Шульгин, Яков Николаевич. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов/Я. Шульгин. – Киев: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1890. – 209 c.

Колиивщина открыла путь к ликвидации Запорожской Сечи и российскому завоеванию Крыма – историк Татьяна Таирова-Яковлева. https://censor.net/ru/resonance/3159947/koliivschina_otkryla_put_k_likvidatsii_zaporojskoyi_sechi_i_rossiyiskomu_zavoevaniyu_kryma_istorik_tatyana

Колиивщина: без крайностей. Украинское восстание по российскому предписанию? Сергей Грабовский. https://day.kyiv.ua/ru/article/podrobnosti/koliivshchina-bez-kraynostey

Чумаки. https://www.lnvistnik.com.ua/ru/chumaki/?fbclid=IwAR2E2z7YzoPSLT0ocz9ZLZkmYjiDhlCNAqFLf9rGZHt-ZWhPxKlRe6H8QK8

Підписуйтеся на наші ресурси:
Сторінка в Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції: info@lnvistnik.com.ua

If you have found a spelling error, please, notify us by selecting that text and tap on selected text.

Комментировать