«… Однією з найцікавіших подій того
краю є поява у ХVII і XVIII століттях
гайдамак, цих нерозгаданих і досі,
сухопутних піратів, які мали свою мету,
своє вірування, фанатизм і навіть
якийсь правильний пристрій».
(А.Скальковський).
Польська історія ХVІІІ століття – історія послідовного, нестримного маршу Польщі як держави і як нації похилою доріжкою до повного розвалу. Гучне вже у попередньому столітті визначення “Польща тримається безладом” (“Польска нежондем стои») автором якого була сама польська шляхта, яка хизувалася цим, набуло у ХVIII столітті ще більш актуальне значення.
На Правобережжі шляхтичі виявилися непридатними для формування навіть тимчасових козацьких полків. Переконавшись через рік у цьому, король припинив видачу платні і примусив розпустити полки, набрані шляхтичами. Приповідні листи наказано було видавати козакам. Так у 1686 році на Правобережжі з’являються козацькі полковники, полки яких беруть участь у військових походах, але внутрішній благоустрій краю не виграє від зміни полковників. Нові полковники, здебільшого молодці, представники козацької вольниці, нічим не відрізнялися від польської шляхти: вони грабували населення. Натовпи козацької вольниці спустошували київське Полісся майже 10 років. Крім того козацькі полки були буйними і не корилися законам.
Козаки також готові були пропонувати за наймом свої послуги для заїздів, а польська шляхта готова була користуватися цими послугами.
Заїзди та наїзди – це військові експедиції польської шляхти на територію степу і Вольностей Запорізьких для тренування молодих шляхтичів. Як бачите, з часом нічого не змінюється: Росія з 2014 року відпрацьовує нове озброєння і тренує групи спецназу на окупованій території на сході України, зараз у Сирії, у минулому робила це у Чечні.
Таким чином, сформовані королем козацькі полки приводили у стан повної анархії ті місцевості, у яких їм доводилося проводити зиму або збирати платню і провіант.
У числі нових полковників зустрічаються й особистості більш серйозні – Палій, Самусь, Іскра і Абазин. Вони обирають місцем формування своїх полків степові простори, відступлені козакам у силу королівського універсалу, намагаються у них обжитися, викликати колонізацію, утворити справжні козацькі поселення, де на перших порах доводилося боротися зі всякими незручностями життя і стражданнями.
Отримавши у 1714 році Правобережжя, Польща на окупованій території зіткнулася з жорстоким стихійним протистоянням і явною ворожнечею українського населення, названими гайдамацтвом.
Хто першим вжив слово «гайдамака» – питання спірне. Костомаров Н., Мордвінов Д. називали гайдамаками загони повсталих селян під час війни Б.Хмельницького. В.Антонович вважає, що це слово вперше зустрічається в універсалі польського реґіментаря української партії Яна Галецького, виданого у Львові 5 березня 1717 року, у якому він закликає знищувати «гайдамацьку сволоту», що діяла у Київському, Брацлавському і Подільському воєводствах. Після цього терміни «гайдамаки» та «гайдамацтво» все частіше зустрічаються у польських документах, позначаючи українських «бунтарів» у період перших 3-х чвертей 18 століття.
Якщо у 1717 році реґіментар закликає шляхту знищувати гайдамака, то вони (гайдамаки) вже були широко відомі на цей період, отже, саме явище виникло раніше. Мірчук П. вважає, що гайдамацтво почалося масовим повстанням на Правобережжі у 1702 – 1704 роках під керівництвом Семена Палія та Самуся, тому що форми селянських повстань проти Польщі, їх причини та обставини, ідентичні гайдамацтву 1734 року і Коліївщину 1786 року.
Захарій Іскра і Самусь (Самійло) Іванович (прізвище його невідоме) у якості мисливців * брали участь у поході Собеського під Відень. Під час цього походу вони звернули на себе увагу короля, тому що негайно після повернення вони отримали «приповідні листи» на формування козацьких полків; набрали їх і розташувалися у пустелі: Самусь – у Богуславі, Іскра – у Корсуні; почали заселяти округи цих міст; на відміну від інших найманих полковників, вони стали називатися полковниками Богуславським і Корсунським. Вони брали участь у походах Собеського на турків і тим забезпечували за собою володіння зайнятими ними землями. Так, Іскра у походах короля у Молдавію у 1686 і 1687 роках був поранений і потім отримав у винагороду у спадкове володіння землю у місті Житомирі.
*мисливці– найманці на Гетьманщині в останній чверті 17 – 18 століть. Див.: Дядиченко В. А. Нариси сусп.-політ, устрою Лівобереж. України кін. XVII – поч. XVIII ст. К., 1959; Сокирко О. Охотницьке військо Лівобереж. Гетьманщини: історія виникнення. «Київ, старовина», 1998, № 4.
*мисливсткі полки – частина козацького війська, компанійці (конні) и сердюки (піхота) у составі лівобережного козацького війська. См.: Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / АН Української РСР. Інститут історії. – К.: «Наукова думка», 1969. – 224 с.
У 1701 році Іскра відмовився від мобілізаціі себе і своїх синів, запропонованої польським урядом, які прагнули переманити його на свою сторону.
Самусю за допомогу короні у відображенні татарських набігів король 1693 р надіслав у нагороду титул наказного козацького гетьмана і знаки цієї посади: булаву, прапор і т. д., а також запросив його оселитися у Вінниці або у Немирові і прийняти начальство над усіма козацькими полками. Але ще у 1692 реґіментар Дружкевич, у звіті своєму королю, застерігає, що полк Самуся заселений і численний народ, і, тому, виявляє схильність до бунту. У 1694 році Самусь, спільно з реґіментарем Вільгою і з титулом наказного гетьмана, панує над усіма козацькими полками, а у 1696 є незалежним їх начальником; принаймні гетьман коронний передає через нього свої розпорядження, які стосуються козацьких полків. Поряд з Самусем, у спорожнілій Брацлавщині близько 1690 року з’являється полковник «подільський» Абазін, який діяльно розвиває козацьку колонізацію у Брацлавському і Кальницькому полках. Реґіментар Дружкевич, застерігали короля у 1692 р про многолюддя і нахили до бунту цього полку, нарівні з Самусєвим, сповіщає, що нові козацькі поселення безперестанку будуються в околицях Немирова, Вінниці, Ілінец і Брацлавля. Абазін діяльно відбивав напади татар на свій полк і складався у тісному зв’язку з Самусем і Палієм; за допомогою останнього, він увійшов у зносини з гетьманом Мазепою, якому передавав звістки про рухи турків і кримської орди. Ще далі на захід від поселень Абазіна, до самого Дніпра, простягалися спроби нової козацької колонізації: туди переходили молдовські вихідці і утворили козацькі загони під різними іменами рот, сотень і т. д
Але найвідомішою й улюбленою народом була особистість фастівського, потім білоцерківського полковника Семена Івановича Палія, який став улюбленим народним героєм: безліч дум і переказів збереглися про нього до цих пір у народній пам’яті. Народні легенди оточили ім’я свого героя містичною величчю, наділили його надприродними якостями і поставили у число найулюбленіших народу богатирів. Не тільки легенди, а й сама діяльність Палія мала історичне значення.
На думку Мірчука П. діяльність Семена Палія наприкінці 17 – на початку 18 століть – Паліівщіна – є перехідною ланкою від періоду козацтва до періоду гайдамацтва.
Козак ніжинського полку Семен Гурко у 1684 році прийшов на Січ, а вже у наступному році у якості отамана козацького полку приєднався до армії польського короля Яна Собеського у його «валахскій компанії» проти татар і турків. Уже з перших сутичок Палій привернув увагу короля як надзвичайно відважний і здатний командир. З тих пір і до самої своєї смерті у 1696 році Собеський високо цінував Палія за його військову майстерність.
У народних переказах Палій є обдарованим надприродною фізичною силою і знаннями таємничих, непереборних засобів ведення війни; він стріляє з гармат, заряджаючи їх «навхрест», проїжджає незримий по ворожому стану і т. п. Сила його настільки велика, що окрім його власного, випробуваного коня, ні один кінь не тільки не може винести на собі богатиря, але валиться на землю від одного дотику його руки. «Палій був лицар-богатир, – каже народний переказ, – і вмів він від всячини замовлять!» – тому ніхто не міг його ні перемогти, ні взяти у полон, куля його не брала, шабля його була вагою у 5 пуд, кружка, з якої він пив, – у піввідра величиною. Якщо козак провиниться, то Палій у покарання змусить бувало його нести свою шаблю; – «стогне під тягарем бідняк, а козаки над ним сміються». Втім, народний переказ додає, що надприродна сила і знання Палія були дані йому з небес «він не чарами, а ангельським чином воював». Благочестя його було зразкове: «Палій будував церкви і багато прикрашав їх, – каже переказ, – до того ж він мав звичай, збудував церкву, щоб закопувати під неї великі гроші, щоб було за що підпорядкувати, коли вона постаріє».
Цікава розповідь про народження Палія. Відправився селянин орати поле, плуг його зачепив у ґрунті якийсь предмет; придивившись, селянин побачив у борозні величезну мертву голову: «це, мабуть, голова якого-небудь славного лицаря» подумав селянин і забрав її додому, з наміром відслужити по невідомому богатирю панахиду і поховати голову. Повернувшись додому, він поклав голову на лаву і сів вечеряти з сім’єю. Після вечері дружина, подивившись на голову, сказала: «Мабуть на своєму віку голова ця переїла багато хліба». – «Буде вона ще їсти» відповіла сама голова. Переляканий селянин спалив голову, але дочка його покуштувала помилково, замість солі вапно, що залишилася від неї, і стала вагітною. Дізнавшись про те, що трапилося, пан забрав і знищив перегорілі кістки, але він не міг запобігти народженню богатиря, чудово зачатого, внаслідок випадкового зіткнення чорного народу з померлим, але не позбавленим надії на продовження свого життя, козацьким переказом. Богатир цей і був «добрий козак» – Семен Палій. Далі, в оповіданні про первісне життя Палія, народні сказання представляють його людиною, призначеною небесами для боротьби зі всілякими проявами нечистої сили; ось кілька варіантів народної розповіді, у яких переказ намагається пояснити, яким чином його герой отримав свою назву. Відправившись до Запоріжжя, Семен не міг домогтися належної честі у козаків, тому що, не будучи у змозі вказати на свій рід, він не мав прізвища; ця аристократична розбірливість запорожців роздратувала його, він «спалив отаманський курінь» і отримав прізвище Палія. За словами іншого переказу, Семен зустрів на березі річки, на скелі чорта, який сидів і кривлявся. Він вистрілив, і «нечистий» розлився полум’ям і палаючої смолою. З того часу і стали кликати Семена – «Палієм, бо вин чорта спалив». Колишній при цьому кошовий сказав йому: йди до України і знищуй «всяку невіру», я бачу, що ти людина угодна Богові. І дійсно, додає переказ, Палій став грізним для ляхів й орди, і один він міг приборкати зрадника Мазепу. Таким чином народний переказ вбачає у Палії людину, призначену для боротьби з нечистою силою.
Палій зважився зайняти зі своїм полком, завербованих «із запорізьких козаків, з городових гуляков і з всякої сволоти», територію колишнього козацького Білоцерківського полку. Вибір цей представляв досить вигідні умови: місцевість прилягала з одного боку до Києва і давала можливість зручно зноситися як з Росією, за допомогою воєвод, що жили у Києві, так і з гетьманом малоросійським; з іншого боку вона межувала з заселеним київським Поліссям, що перебували у володінні шляхти і, таким чином, представляла можливість відбити від поляків всю цю область.
Палій зайняв Хвастов (Фастів) – колишній католицький релігійний центр. Таким чином він перешкодив поверненню ксьондзів і біскупів для проведення пропаганди серед «схизматиків». Палій оголосив право слободи, гарантуючи поселенцям козацькі права; всі люди, що селилися у Хвастовщині, зараховувалися до козацького полку, який вважався на службі у короля і Речі Посполитої, – таким чином вони отримували законне існування і відновляли козацтво у народному розумінні слова.
За іншою версією Фастів був наданий Палію королем.
Палій проігнорував польсько-російський договір 1686 року, за яким широка смужка по Дніпру повинна залишатися безлюдною пустелею, і успішно проводив заселення територій.
Перші спроби Палія йдуть досить успішно; переселенці з’являються в Україну звідусіль: до нього приходили і запорожці, і молдавани, селяни з Поділля, зайнятого турками, русини з Червоної Русі; «На Підгір’я, в околицях Санока і Перемишля, майже цілі села залишалися порожні», зауважує польський сучасний письменник. До Хвастовщини бігли від панів селяни з Волині і Полісся, навіть забігали польські холопи. Але саме значна кількість переселенців як до Хвастовщини, так і до полків Самусів та Іскри, було з лівого берега Дніпра. Мазепа скаржився, що правобережні козацькі полковники, всупереч договорам, організували собі слободи: у Мошнах, Драбівці, Корсуні, Богуславль, «що їх осадчики переманюють і підбурюють народ з лівого боку Дніпра; впильнувати же втікачів важко, тому що не можна по всьому Дніпру розставити варти», що до Палія перейшло багато козаків від переяславської сторони.
Народ із гордістю повторював подвиги Палія і цілком покладався на військові здібності свого вождя. Турки вважали його самим грізним із ворогів своїх і трепетали від його імені. «Мы бы вас с радостью и до Киева проводили, — говорили турки, які конвоювали у степу караван російських купців — да мы боимся Палия вашего; он нас не выпустит вон от себя, тут де нас побьет. У нас про него страшно грозная слава, да мы никого так не боимся, что его; нам де и самим зело хочется его посмотреть образа, каков де он?»
З 1688 року Палій починає зіткнення із шляхтою, відбираючи маєтки. На лівому боці Дніпра носилася чутка, що Палій вже встиг зайняти землю від Дністра і Случі до Дніпра: «Утишивши же заднеприя и поосажовавши многие грады людьми, осел был (Палий) яко удельный пан, войска свои охотние по Полесю даже до литовской границы разстановляючи, десятины с пасек, индукты и всякие приходы со всего заднеприя, даже до Днестра и Случи, на себе отбираючи».
«Палій організовує близ Хвастова удільну область, – доносив королю реґіментар Дружкевіч, – він зміцнює містечка, людей звідусіль збирає і заявляє претензію на весь край до Случі». Витісняючи шляхту, Палій витісняв і польський юридичний лад, замінюючи його судом козацької ради.
У червні 1699 зібрався так званий примирливий сейм (pacificationis), на якому було видано постанову про скасування козацьких полків.
20 серпня коронний гетьман видав універсал до «наказному гетьману, Самуся, полковникам: Семену Палію, Іскрі, Абазину, Барабашу і взагалі до всіх будь-якого звання козаків», у якому, оголошуючи їм сеймову постанову, гетьман наказував: не тільки негайно очистити займані ними квартири, але і зовсім розійтися порізно, знищивши полки. Наприкінці універсала гетьман додавав загрози: «У разі ж якщо б ви відмовилися залишити полки, розійтися і очистити всі маєтки, у яких ви займаєте квартири, то всіх таких я накажу винищувати як свавільні, неслухняні купи і як ворогів батьківщини. На підкріплення чого, я разом з цим і відправляю в Україну кінні хоругви і піших реґіментарів, з числа військ Речі Посполитої». Слідом за гетьманським універсалом явилися до Хвастова ксьондзи, послані Київським біскупом, Іоанном Гомолінським,
Палій відповів комісарам так: «Я оселився у вільній, козацькій Україні, Речі Посполитої немає діла до цієї області, і я лише маю право у ній розпоряджатися, так як я істинний козак і виборний вождь свого народу».
З 1701 року Палій починає групувати свої сили і озброюється. Він скликає у Хвастов всіх, хто тільки хотів вступити до козаків; з цією метою Палій звертається до Запоріжжя і зустрічає гарячу підтримку: «По все дни примножается к ним гультяйство, особенно из Запорожья, — доносив Мазепа Головину – сотник, Палиев секретарь, будучи недавно с ним в Киеве, проговорился перед духовными особами, что Палий заодно с атаманом кошевым смышляет и во всем его слушает, обо всем между собой тайно сносятся». У Хвастов збиралися козаки і селяни-втікачі з-за Дніпра, з Волині, Полісся; туди прагнула голота – ця «голудьба» абияк розміщувалася у Хвастові і терпіла всякі позбавлення і потреби, чекаючи обіцяного походу на сусідню шляхту. Ось у яких виразах описує мандрівник, який проїжджав через Хвастов на початку 1702 року, це скликане Палієм ополчення: «По земляному валу (в Хвастове) ворота частые; а во всяких воротах копаны ямы, да солома наслана в ямы; там Палиевщина лежит, человек по двадцати, по тридцати; голы, что бубны, без рубах, нагие, страшны зело; а в воротах из сел проехать нельзя ни с чем; все рвут, что собаки; дрова, солому, сено — с чем ни поезжай… А когда мы приехали (в Паволочь) и стали на площади, так нас обступили, как есть около медведя, все козаки — Палиевщина; а все голудьба безпорточная; а на ином и клока рубахи нет: страшные зело, черны, что арапы и лихи, что собаки; из рук рвут. Они на нас, стоя, дивятся, а мы им и втрое, что таких уродов мы отроду не видали; у нас на Москве и на Петровском кружале не скоро сыщешь такова хочь одного».
Крім посилення війська, Палій погодив всі дії з товаришами, провівши до Хвастова нараду з Самусем, Іскрою і Абазиним.
На початку 1702 король відправив до Палія офіційне розпорядження і власноручний приватний лист, у якому нагадував полковнику постанови сейму 1699 року наказував йому під побоюванням покарання і просив по дружбі очистити Київське і Врацлавске воєводство і повернути Хвастов. Обидва документи були вручені Палію депутатами від дворян Київського воєводства, присутніх на сеймик у Житомирі, але Палій знав, що польський уряд знаходиться у неможливості виконати свої погрози і тому він з презирством прийняв шляхетських депутатів і пригрозив їм навіть смертною карою.
Палій ігнорував наказного гетьмана П.Могилу; хоч Самусь і був наказним гетьманом, але беззаперечно підкорявся Палію.
У відповідь на припис короля Палій і Самусь влітку 1702 р універсалом оголосили повстання проти Польщі. Традиційно відгукнулися не тільки козаки, а й селяни, за майже 2 сторіччя підготовлені у плані військових дій і бунтів, завжди готові до повстання проти Польщі. Воєводства Брацлавське, Подільське, Волинське і Галичина стали ареною бойових дій. Спільні козацько-селянські війська розгромили у 1702 року коронне військо, взяли Бердичів, Вінницю, Бар, Дунаєвці, Меджибож, Білу Церкву – туди Палій переніс свою резиденцію.
«Бунтуюча чернь і козаки, скаржилася шляхта, лютують жорстоко, не шкодуючи ні дворян, ні керівників, ні панів, всім наповал ріжуть голови. Вони опановують міста і села: одні беруть приступом, інші підкоряються їм добровільно, звільняючись з-під контролю панів, і, таким чином, зміцнюючи і посилюючи їх могутність на рахунок наших же маєтностей. Вони грабують села і містечка, вибивають пасіки, наносять всяку можливу шкоду, а де поляка або жида зловлять – вбивають». Грабежі панського майна проводилися також повсюдно, селяни забирали все рухоме, гнали худобу, відшукували і винищували документи і, нарешті, підпалювали панський двір і садибу. Звичайно більшість селян добровільно приєднувалися до козаків, інших примушували силою громадської думки громади; погодившись між собою, селяни відправляли до начальника найближчого козацького загону депутатів від волості з поклоном і після того вважали себе дійсними членами козацького війська. «Скажи, куди ти сховала жида, – говорили селяни з містечка Зінькова, увірвавшись до будинку дворянки Ходорівської, – якщо не скажеш, то ми перевернемо разом з тобою твою хату. Будеш знати тоді Самусєвих козаків».
У багатьох місцевостях люди не обмежувалися звільненням від поміщиків і підпорядкуванням козакам; вони становили загони, брали назву полків, розбивали дрібні, що траплялися їм польські загони і відправлялися або винищувати шляхту в іншій місцевості, або з’єднувалися з козаками. Такі загони сформувалися з міщан і селян в околицях Новокостянтинова, Дунаєвець, Студеніди, Гусятина, Стрижавки і т. д. В околицях Летичева полк зроблений із Летичівських міщан, манівців шляхти, яка живе близько Бара, і з селян сусідніх сіл. В околицях Немирова полк з селян утворив Федір Шпак.
Такому посиленню селянських ополчень дворяни не могли протиставити ніякого серйозного опору.
У 1704 році шляхта Волинського воєводства дала депутатам сейму інструкцію про невідступну вимогу вигнання Палія: «Повинно постановити, щоб король не чинив заступництва бунтівникові Палію, щоб ніхто з громадян Речі Посполитої не наважувався, під побоюванням покарання, перебувати з ним у зносинах або надавати йому протекцію; гетьман же великий коронний повинен його вигнати за межі Речі Посполитої». Ще більш вимогливим виражалися у своїй інструкції шляхтичі Київського воєводства; у ній наказано було послам звернутися прямо до гетьманів з вимогою вигнання неодмінно Палія з воєводства і, крім того, при самому початку сейму вони повинні були оголосити, що якщо Палій не буде вигнаний до кінця сеймових засідань, то київські депутати скористаються правом «liberum veto» і знищать сейм. Інструкція свідчила: «Постановою сейму 1699 року всі війська козацькі розпустити і виконання цієї постанови доручено гетьманам. Незважаючи на це, ослушник Палій не тільки рішенням сейму не підкоряється, козаків своїх розпустити не хоче і наказам гетьманів не кориться; але й навпаки, він залишається у володінні Хвастова, що належить київським єпископам, маєтки дворян розоряє, встановивши собі уявну межу по річку Тетерів, розташовує у них квартири, не тільки взимку, але і влітку для своїх козаків, організовує напади та грабежі, так що у той час, коли світ, укладений з Портою, став процвітати в усій Речі Посполитої, воєводство наше зробилося здобиччю розлючених ворогів».
Польща мобілізувалася і направила на Україну більше 30 тис. солдатів і 50 гармат. Коронне військо застало залишившихся на зимівлю козаків і селян, був захоплений у полон Абазин. Польща, вірна своїм традиціям, жорстоко карала повсталих.
Польща також сприяла нападу на Україну татарської орди з півдня. І звернулася за допомогою до Петра І, який 2 березня 1704 року листом звелів Палію передати Білу Церкву полякам і капітулювати, в іншому випадку російська армія змусить його це зробити. Самусь передав свою булаву Мазепі. Палій же відкинув вимогу царя і посилив боротьбу з поляками. Його партизанські загони знову розійшлися до Волині, Полісся і Галичини.
У травні 1704 Мазепа перейшов на Правобережжя з військом. Палій передав йому Білу Церкву без бою і перейшов до Немирова. Це був результат таємної домовленості Палія та Мазепи, який отримав від царя указ заарештувати Палія. З Немирова Семен Палій продовжував боротьбу з Польщею.
У серпні 1704 року Палій був схоплений російськими військовими. Через рік арешту цар наказав відправити Палія на заслання у Сибір.
Так закінчилося повстання. Козацькі полки перейшли під владу Мазепи, повстання продовжували селяни.
Разом ми маємо: 4 професійних військових, які потрапили у польське військо (спеціально і заплановано?), у поході звертають на себе увагу короля своєю доблестю, отримують за це землі у межах Київського і Брацлавського воєводств і організовують на цих землях козацьке угіддя, по суті, анклав козацької держави, розширюючи її поступово, успішно захищаючи від татар і поляків. При цьому організовують загальне козацько-селянське повстання, яке після переходу козацьких полків під владу Мазепи, не зупиняється і переходить у форму партизанської війни, що вимагає від провідних її селян вміння, оснащення, організації схронів, таборів, схованок, розвідки.
Польський історик Перденя пише про 1705 рік: “У подільському воєводстві виступили перші прояви типово гайдамацьких рухів”. Ці руху посилилися на Волині і придбали такі розміри, що на сеймику у Летичеві у травні 1705 року польська шляхта весь свій час присвятила проблемі боротьби з гайдамацькими загонами. Було вирішено організувати загони для знищення гайдамака, до коронного гетьмана Сенявського вислати прохання надіслати на допомогу частини регулярної коронної армії. Але як визнали самі поляки, нічого не змінилося. Гайдамацькі загони продовжували діяти.
На Волині у 1708 році діяли «свавільні купи» Грицька (Трицька) Пащенка з тих, хто відбилися від своїх команд козаків, російських солдатів і навіть калмиків; видаючи себе за козацького начальника, Пащенко грабував панські двори і єврейські оренди і стягував на свою користь контрибуцію грішми і різними припасами.
З просуванням поляків на територію України туди ж поширювалося і гайдамацтво, яке застосовувало виключно методи партизанської боротьби. Вони діяли завжди маленькими загонами, проводили акти кривавої розправи і зникали. Бувало й так, що і цілі села зривалися проти пана і його гайдуків, ліквідували їх і рубалися з польським військом.
Після Полтавської битви Петро планував повернути полякам Україну, яка перебувала під владою Росії. 3 вересня 1709 року, повертаючи Палію полковничу посаду, цар не називає його у грамоті полковником білоцерківським, а тільки охотницьким, і підпорядковує його строго владі гетьмана Скоропадського; останньому ж було наказано утримувати Палія від зіткнень з поляками; коли ж скарги шляхтичів на останнього стали надходити все частіше і частіше як до гетьмана, так і до росіян начальникам, то у листопаді 1709 князь Григорій Долгорукий писав про нього Скоропадському: «О неспокойном Палие ныне мне здесь, за отлучением двора, служить Вашему Превосходительству невозможно… чаю, что ему, Палию, в тех местах быть недолго, понеже при польской раде, та заднепрская Украина Его Высокомонаршим указом отдается по прежнему во владение полякам».
Невідомо, що сталося і наскільки «недовго» було бути Палію, але у 1710 року 10 січня останній раз зустрічається листування про Палія: саме канцлер Головкін у листі до Скоропадського доручає останньому заборонити Палію вести переписку з турецькими пашами без відома гетьмана. Через півтора місяці, у перших числах березня, Танський шукає вже у Скоропадського призначення на посаду Білоцерківського полковника, вакантну за смертю Палія. Наприкінці того ж року король Август роздає вже староства, що знаходилися у районі, зайнятому Палієм; так, 18 листопада він дає грамоту полковнику Самсону Бомбек на Романівське староство, «що залишилося без власника після смерті хороброго Палія». Отже, можна припустити, що смерть Палія настала між 10 січня і 1 березня 1710 року. Цілком ймовірно старий полковник був похований у Межигірському монастирі, обителі шанованою їм більше за інших за життя; принаймні, до кінця існування монастиря у Святодухівській його церкві висів портрет Палія поряд з портретами Богдана Хмельницького і Євстафія Гоголя. Над портретом, на старому килимку Палія, висіла його шабля без рукоятки і його полковницькій срібний пернач з трьома пір’ям.
Незабаром кількість гайдамацьких загонів збільшилася на Волині до такої міри, що у 1712 році коронний гетьман Сенявський мав направити частину регулярної армії на винищення «свавільних куп», які стали збиратися і бешкетувати у Волинському воєводстві.
У 1713 році чинності гайдамака на Поділлі і Брацлавщині посилюються. Зустрічається цілий ряд нападів на купців-євреїв, на панські двори, на містечка. Часто винуватцями нападів виявляються місцеві селяни, іноді запорожці вриваються з цією метою із Молдавії, часто самі шляхтичі грабують із завжди властивим задоволенням. В околиці Хмільника селяни села Багриновець пограбували скарбницю збирача земських податей. У містечку Стрижавке кілька людей селян вирушили, за їх власним висловом, «шукати щастя у видобутку» і поживилися всяким добром проїжджих купців-євреїв; але добро це не пішло їм на користь – вони потрапили під магістратський суд, а видобуток їх – у скрині економічного начальства. У тому ж році загін запорожців налетів на містечко Пиків, пограбував цей маєток князя Любомирського і перебив або поранив євреїв, які його населяли. У свою чергу, дворяни, зведені легкою здобиччю, то входили у страйку з грабіжниками, доставляючи їм безпечні кубла у своїх маєтках, звичайно, за значний дивіденд від їх «заробітку», то самі робили походи з метою «пошуків щастя».
У наступні роки дії гайдамацьких загонів стають повсякденним і щоденним явищем на всіх просторах Правобережної України, Поділля і Волині.
На спорожнілій рівнині двох воєводств – Київського і Брацлавського утворилися маленькі загони всякого «чорного» люду і роз’їжджали по широкому степу, розбиваючи купецькі обози, відганяючи табуни коней і т. д. Загін шляхтича Михайла Янковського складався з 15 осіб: донських козаків, селян, шляхтичів, молдаван, хрещених євреїв і т. д .; він виїхав за російський кордон під проводом запорожця Дзюби, який знав відмінно місцевість, під приводом надходження на службу до Польщі, але, замість того, зайнявся розбоєм. Ночуючи у цих пустинних селах, безперешкодно проїжджаючи уздовж всю країну до Дністра, знаходячи привітний прийом у рідкісних хуторах, куди стали приїжджати панські осадчі, вольниця вільно чекала купецькі обози і живилася на їх рахунок; іноді грабіж попадався багатий: так, після нападу на один з караванів на частку кожного учасника випало чистими грошима по 450 злотих; Іншим разом вони добули прекрасних коней і т. д. Нагулявшись досхочу, молодці попрямували до Немирова, де розділилися та розбрелися по селах, тут вони побралися і почали спокійнісінько розводити господарство на здобуті у степу кошти.
У Київському Поліссі селяни тікають до прилеглого степу, селяться на більш пільгових умовах, на землях нових поміщиків і, разом з односельцями, нападають на села колишніх своїх власників, викрадають їх худобу, погрожують їм розоренням і смертю і, тим не менше, знаходять притулок і захист у нових поміщиків. У новоосадчему містечку Паволочі керуючий запросив на слободу, між іншими переселенцями, російських вихідців, старообрядців: але поселенці ці негайно взяли участь у загальному бродінні краю: вони вирушили на човнах вгору по Дніпру і Прип’яті і пограбували кілька сіл і дворів у Мозирському повіті. На інший, південній, окраїні степу жителі новооселеного містечка Тарговиці надавали гостинність «підозрілим людям», ходили разом з ними у степ для видобутку і зберігали награбовані речі у скарбниці своєї парафіяльної церкви. Нарешті, по всьому узбережжю, між Бугом і Дністром, розбійничали дрібні зграї степовиків, що складалися, втім, у зв’язку з сільськими війтами, осадчими, начальниками надвірних козаків, іноді навіть з власниками маєтків, що заселялися, у тій місцевості.
Хвиля гайдамацьких виступ виросла у роках 1729 – 1730: Кагарлик, Сміла, Кузьмін, Вінниця були розгромлені, при цьому на Вінниччині були зруйновані панські замки.
На початку 1730 року спалахнуло Київське і Брацлавське воєводства. Польща змушена надіслати військове підкріплення під командуванням реґіментаря Свідзанського. У березні 1730 гайдамацький загін зайняв Вільшану, у червні Кам’янець, тоді ж гайдамаки зруйнували маєток князя Сангушки у Кам’янській Рудні. Перелякана шляхта залишає свої маєтки і біжить в укріплені міста, такі, як, наприклад, Сміла, де на той момент розмістився 3-тисячний загін коронного війська з артилерією.
У 1733 році помер польський король Август ІІ. Польська шляхта розділилася на два ворогуючі табори – прихильників Станіслава Лещинського й Августа ІІІ. На допомогу останнім у Польщу прийшла російська армія через правобережну Україну. Московський комендант Полянський видав указ про підтримку українцями короля Августа. На що Україна відповіла повстанням, організованим у 1734 році сотником надвірної міліції князя Любомирського у Шаргороді Верланя.
До речі, у 1734 році Січ з Алешек повертається на, власне, Запоріжжя. Січ ніколи не забувала про своє право на Південно-Західну частину України, на свої «стародавні» вольності. Тому активно включилася у підготовку гайдамак. Антонович В. пише, що у 1750 році все гайдамацький рух організовано було Запоріжжям.
Верлан видає відозву: “Прийшов наш час, громадяни, що живуть у благородних, королівських, або церковних маєтках: час визволення від княжого ярма і звільнення від тягарів, що накинули на вас ваші пани. Бог змилувався з високого неба на вашу недолю. На ваші сльози і терпіння, вислухав ваші молитви, послав вам захисників, що помстяться за ваші кривди. Ставайте на допомогу тим, що взялися захищати вас і ваші права. Настала пора вимагати від ворогів розплати за ваші образи, биття, муки, нечуване здирство, які ви відчували від них до сих пір. Надсилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за яким треба йти зі зброєю, яке хто має. Залишайте вдома, дружин, ваших улюблених дітей, а не пошкодуєте того, бо скоро вже переконаєтеся, що Бог наперед приготував для вас перемогу і станете всі вільними людьми, як знищите то зміїне плем’я ваших панів, що до сих пір смокчуть вашу кров. Ми вже і раннє закликали вас, але ви не вірили в успіх; тепер можете повірити, коли ваші брати почали успішне звільнення з неволі і з цього ярма на Україні і Поділлі. Кличте Бота на порятунок і єднайтеся з нами, щоб допомогти”.
Традиційно спалахнула вся Правобережна Україна. До повстання приєдналися запорожці Грива, Ведмідь, Моторний, Темко, які очолили організовані ними селянські загони. Верлан організовував територію за принципом козацької держави. Полки і сотні росли дуже швидко від прибулих селян, рахунок йшов на тисячі.
Верлан захопив всю Брацлавщину, знищуючи шляхту, далі Поділля і південно-західну Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж, його відділення з’явилися під Кам’янцем і Львовом. Грива зі своїм відділенням взяв Вінницю і Меджибіж. Добре організовані повстанці взяли у Київському воєводстві Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів та ін. У Чуднові міщани самі розплатилися зі шляхтою.
На початку 1735 року повстання захопило всі українські воєводства.
Поляки представляли повстання Верлана виключно у вигляді московської інтриги, мовляв це було доручення московського полковника Полянського, який, проходячи Умань, зустрічався там з Верланом. Однак історики стверджують, що жодного документального підтвердження даної обставини не існує. Польщі зручно представляти всі українські повстання наслідком інтриг Росії.
Польща не здатна була зупинити гайдамак. Її війська були розбиті. Тому Польща звернулася за допомогою до Росії, яка поставилася до повстання вороже. Київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові фон Гайне залишитися з його військом на Правобережжі до кінця весни 1735 року і допомагати полякам ліквідувати гайдамак.
Загальні польсько-московські військові дії проти гайдамак проводилися з осені 1734 г. Однак навесні наступного року дії повстанців все ще проходять масштабно. У листі гайсинського старости Чечеля корону канцлеру від 24 травня 1735 рік повідомлялося, що гайдамацькі загони нападають на шляхетські маєтки майже на всій території Брацлавщини. Загін Сави Чалого у березні 1735 налічував 300 чоловік.
Основні сили повсталих були ліквідовані взимку 1734 – 1735 років. Отаман Моторний потрапив до рук росіян, після чого був переданий полякам, що придали його катуванням і смерті. Отамани Грива і Ведмідь повернулися на Запоріжжя, де почали організовувати нові гайдамацькі загони. Полковники Верлан, Скорич і Писаренко із залишками гайдамак пішли у Молдавію. Польща вимагала від молдавського господаря видачі Верлана та інших полковників, але отримала відмову.
Польський історик Равіта-Гавронський так описує повстання: “На протязі нецілого пів року його ім’я стало зморою (для польської шляхти), злим духом, що розпростер свої крила від Побережжя аж по Волинь і Руське воєвідство (тобто від Дніпра по Галичину). Нігде не знаходимо, згадки, щоб він особисто брав в який небудь спосіб участь в грабежах, хоч вина спадала на нього. Революція Верлана була рухом одностайним, зорганізованим і пролетіла через Правобережжя і Волинь як вогниста куля”.
Навесні 1736 року Ведмідь повертається із Запоріжжя з сильною ватагою гайдамак (безпосередньо запорожців або підготовлених на Запоріжжі бійців?). Він захоплює Крилов і Чигирин, вбиває там шляхту і руйнує замки в околицях. У кількох сутичках з польським військом він розбиває його і кличе реґіментаря Молінського на поєдинок. Молінський замість цього нападає на Медведя об’єднаними польсько-московськими силами, які розбивають загін Медведя у 500 чоловік. Його, пораненого, і гайдамак, що залишилися у живих, рятують загони Гриви і Харька, які підійшли на допомогу. Інші ватаги гайдамак побували у Смілі і Паволочі, загін Тараса у Немирові.
Восени 1736 року Грива, Ведмідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харько розгортаються у Брацлавському і Київському воєводствах, розбиваючи хоругви коронного війська.
Навесні 1737 на території Запоріжжя (Вольностей Запорозьких) зібралася ватага у тисячу гайдамак з метою перейти у районі річки Цибульниці на Правобережжі для ведення там партизанської війни. На них напала татарська орда. Отамани Харько, Іваниця, Жила і половина загону загинула. Решта 500 осіб переправилися через річку Синюху і біля Торговиці побудували базу. Протягом 1737 загін провів напади на Гранів, Рашків, Тальне, Суботів, Животов і дійшов до Могильова.
Сава Чалий змінив свої політичні погляди і став вважати ворогом Росію. Це призвело до конфлікту з його колишніми товаришами, з Запоріжжям. Чалий почав нападати на гайдамак, за що був ліквідований запорожцями: на Різдво 1741 року кращий друг Сави Чалого Гнат Голий у селі Степашки під Немировом вбив його.
Гадамаки продовжували свої вилазки і у подальшому. У 1743 біля Лисянки з’явився отаман Кузьма Гаркуша; у 1749 р Районі Білої Церкви Іван Борода, у Київщині отамани Невінчаний, Середа, Беркут.
Дуже небезпечне повстання спалахнуло у 1750 р Уже навесні цього року реґіментар української партії (польського війська в Україні) видав універсал, у якому застерігав польських панів від гайдамак, яких із запорізьких земель до Київського воєводства перейшло понад тисячі. Через два тижні він знову звернувся до шляхти з проханням організувати додаткові загони для боротьби з гайдамаками, звертаючи їхню увагу на те, що селяни по всій Україні приєднуються до гайдамаків.
Отаманами гайдамак були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Павло Мачула, Олекса Лях, Похил, Мартин Тесля, Іван Вовк, Олексій Майстренко, Павленко, Дубина, Василь Мелешко.
Слабкі польські війська не могли впоратися з повстанцями, які захопили Умань, Вінницю, Летичів, Фастів, Білу Церкву і зруйнували їх. Знову майже вся Правобережна Україна палала. Частина гайдамака навіть перейшла на лівий берег. Поляки були у жаху. У жовтні 1750 року всі польські війська на Поліссі разом зі спеціально організованими міліціянтами були послані у бій проти гайдамак. Все-таки сил для відомості остаточного рахунку з поляками у гайдамак не вистачило внаслідок відсутності чіткого плану, організації, лідерів. Не дивлячись на це, придушення повстання коштувало полякам дуже дорого. Відносного спокою їм вдалося досягти тільки після мобілізації всієї шляхти Київського, Подільського і Волинського воєводств: 1000 професійних військових і селяни, що приєдналися, які вміють воювати і партизанити – сила досить серйозна.
Залишалося всього 18 років до Коліївщини …
(Далі буде).
Література:
- Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст./АН Української РСР. Інститут історії. – К.: «Наукова думка», 1969. – 224 с.
- Антонович В. Последние времена козачества на правой стороне Днепра. – Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори/Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»)
- Антонович В. Исследование о гайдамачестве. – Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори/Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»)
- Дядиченко В. А. Нариси сусп.-політ. устрою Лівобереж. України кін. XVII – поч. XVIII ст. – К., 1959
- Максимович, Михаил Александрович. Известия о гайдамаках. Собрание сочинений: [в 3 т.]/М. А. Максимович. – Киев: [б.и.], 1876 – 1880.Т. 1: Отдел исторический. – Киев: Тип. М. П. Фрица. – 1876. – VIII, 847 c.
- Мордовцев, Даниил Лукич. Гайдамачина: историческая монография/ [соч.] Д. Мордовцева. – Изд. 2-е, испр. – Санкт-Петербург: Тип. Н. А. Лебедева, 1884. – VIII, 345 c.
- Мірчук Петро. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – © Бібліотека Українознавства, ч. 41. Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка. New York 1973. З друкарні Української Видавничої Спілки в Лондоні. 200 Liverpool Road, London, N1 1LF.
- Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину – Одесса, 1845
- Сокирко О. Охотницьке військо Лівобереж. Гетьманщини: історія виникнення. «Київ, старовина», 1998, № 4
- Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 443-466.
Автор – Тарасенко Є.В.