Бачити людину…

Олександр В’ячеславович Гарський – суддя Малиновського районного суду, чиї тексти вироків можна читати так само, як і художню літературу. Суд став справою всього його життя. Він переконаний: крізь рядки закону треба передусім бачити людину.

Одним із інструментів виправлення підсудних, який Олександр В’ячеславович застосував у вироку (жовтень 2021 року) стало читання книг. Зокрема і про це, а також про моральність в основі нашого суспільства Олександр Гарський поговорив зі спеціальним кореспондентом «Вісника Грушевського».

– Наскільки я розумію, у судовій практиці України, а не виключено, що й усій СНД, вирок, у якому суддя рекомендує та зобов’язує підсудного до читання книг, ваш вирок – перший. У будь-якому випадку перший, який став широко відомим. Що породило таке рішення? І що призвело до нього?

– Напевно, це була якась комбінація досвіду, юридичного та життєвого. Я думаю, треба призначати покарання, які були б ефективнішими, ніж ті, які ми зараз призначаємо. Щоб можна було змінити мислення людини. Вперше я почув про таке незвичайне покарання у Сполученому Королівстві Великобританії. Там молодому хлопцеві (21 рік), якого звинувачували у неонацизмі, суддя ухвалив вирок – прочитати деякі книги. Мене це дуже зацікавило, бо я люблю книжки. І здалося, що це цікавий, новий підхід у покаранні. Це шлях, який може щось змінити як у суспільстві, так і у державі,  у судовій системі. Шлях зміни мислення людини на краще.

 – Коли у вас виникла любов до літератури? Які твори на вас сильно вплинули?

– Напевно, це прийшло під час зростання та загального розвитку, у ході самоосвіти. Коли ти працюєш у юридичній сфері, яка, на мій погляд, тісно пов’язана з творчістю, це природний процес. Особливо, якщо займаєшся своєю справою професійно і любиш її, то у якийсь момент розумієш, що не вистачає того ж словникового запасу і глибших знань. Тому звертаєшся до літератури. Починалося все, мабуть, із спеціальної професійної літератури. А потім навіть неохоче переходиш до художньої, бо для творчості тобі не вистачає образів. І якщо говорити про психоаналіз, про дослідження душі чи думок, то Федір Достоєвський і Лев Толстой, мені здається, попереду всієї планети. Зараз я звертаю увагу на Шекспіра, кажуть, що він був першим відкривачем цих душевних струн. І вони допомагають розкрити суть людини.

Величезний вплив на мене здіснив Анатолій Федорович Коні. Я перечитав його праці, які доступні. Не дістався, мабуть, лише тих, які можуть бути у наукових бібліотеках Росії. І він, звісно, ​​ідеолог моральності — я його так назвав би. Людина, яка створила вперше, мені здається, такий курс у юриспруденції, як «Моральність у кримінальному процесі». Його філософія моральності у кримінальному процесі на мене дуже сильно вплинула, і я хотів би, щоб кожен юрист звернувся до неї. Це важливо насамперед для людей, яких ми намагаємося судити і яких караємо. Не все так просто, як здається на папері.

Ми дуже часто за рутинною роботою не звертаємо увагу на деталі, а саме у них ця індивідуальність людей. Мені здається, найголовніше – не втратити цей людський образ. Тому що я переконаний: знаєте, як хороший лікар – це насамперед хороша людина, так і хороший юрист – насамперед хороша людина. Потім уже все інше. Тому я говорю завжди, що спочатку моральність, а потім уже юридичні знання. Тому що ти можеш бути поганим фахівцем у галузі права, але якщо ти погана людина, тобі ідеальне знання закону лише допоможе оминати цей закон. А якщо ти не знаєш норми закону, але є доброю людиною, ти у силу своєї природи і совісті не зможеш іншому зробити зло.

Тому любов до літератури з’явилася вже тоді, коли я почав більш поглиблено та професійно ставитися до юриспруденції. Так, усе почалося, мабуть, з Анатолія Федоровича Коні. Він був особисто знайомий із багатьма письменниками, він дає дуже глибоку характеристику людям, із якими стикається. Він не просто юрист, а письменник, який міг розкрити зміст людей, з якими просто випадково стикався. І давав настільки глибоку характеристику, що – як на мене, – і Достоєвський, і Лев Толстой могли б йому у цьому позаздрити. І коли його читаєш, це дає тобі образи та слова, щоб описати події у тих справах, з якими стикаєшся. Праці Коні я навіть не прибираю зі столу, оскільки постійно з ними працюю.

– Чому ви вирішили стати юристом? У дитинстві, напевно, хотіли – космонавтом чи пожежником?

– Ось, до речі, «пожежником» (рятувальником) хотів стати. Нас ще у школі, пам’ятаю, возили до пожежної частини. У нашому класі був хлопчик, у якого батько працював, у пожежній частині та куди класна керівниця організовувала нам екскурсії. І я був дуже вражений, як і всі діти. Тоді багато хто захотів стати «пожежниками» (рятувальниками). А взагалі, мій батько – суддя. Практично все життя він пропрацював суддею в Кіровограді. А розпочинав свою судову кар’єру у Кілії Одеської області. Вже 16 років як він у відставці. Людина, звичайно, радянська, з іншим мисленням. Але за всіх негативних тенденціях радянського суспільства він завжди був і залишається чудовою людиною. Його життєвий шлях, я вважаю, заслуговує на повагу. Думаю, що можна навіть зараз у Кіровограді серед юристів дізнатись про мого батька, і ці відгуки будуть абсолютно позитивними. Він дуже порядна людина і був правильним і справедливим суддею. Напевно, таких уже не залишилося, з діючих суддів можна навести за приклад лише Леоніда Григоровича Лічмана, голову Малиновського суду. Загалом я багато взяв від свого батька з погляду порядності. І цю роботу я не вважаю, як і він не вважав, величезною владою, а більше вважаю величезною відповідальністю. І кожному так рекомендую до неї ставитись.

 – Напевно, це певною мірою можна назвати служінням. Особливо з урахуванням завантаження суддів.

– Ось я навіть провів би таку паралель. Якщо солдати жертвують своїм життям, щоб виконувати обов’язок, то й ми зобов’язані жертвувати всім, щоб здійснювати правосуддя належним чином. Тому що, на мою думку, цього особливо зараз вимагає суспільство. У тому, які зараз справи, винні всі. Це і наша вина, і політиків, та інших гілок влади. Не можна так, як роблять зараз: дискредитують одну гілку влади, щоб жила інша. Має бути баланс. Зараз ми цього, звичайно, не бачимо, але цього потрібно прагнути. І справді якоюсь мірою навіть і жертвувати собою. Але, мені здається, що багато хто так і робить, тому що 80% життєвого часу йде на роботу. Не бачишся із сім’єю і у свої вихідні пишеш тексти вироків. Вже й не говорю про те, що складні справи не виходять із голови, і думки про них тебе не залишають ні на хвилину. Члени сім’ї від цього страждають. Мені пощастило, дружина спокійно ставиться до цього. Хтось думає, це так просто: сів і написав, ні, треба щось розумне написати. Треба любити це просто.

 – У Бразилії у низці в’язниць за кожну прочитану ув’язненим книгу термін покарання скорочується на 4 дні. Яка вам така ідея? І як ви вважаєте, наскільки подібна практика була б корисною для нашої країни?

– Я вважаю, що це чудово. Я навіть розширив би норми закону, які дозволяли б призначати низку альтернативних видів покарання одночасно. Наприклад, застосування ст. 76 КК (Обов’язки, що покладаються судом на особу, яка звільнена від відбування покарання з випробуванням) до всіх видів покарання. Мені відомо, наприклад, що у Німеччині одну бабусю забов’язали зв’язати певні речі всім своїм сусідам, з якими у неї був конфлікт і відносно яких вона допустила хуліганські дії. Наприклад, якщо людина розбила скло у під’їзді або хуліганила щодо певної громади, вона має частину фінансово, а частину своєю особистою працею компенсувати завдані збитки тощо.

Але все треба пробувати. Запитують, чи допоможе таке покарання цим людям, наприклад, як у випадку з книгами. Я цього не можу знати. Я – не всевидюче око і не Бог. Таке питання можна поставити будь-якому судді, коли він призначає покарання, і ніхто не знає, чи людина виправиться. Хочу вірити у те, що так, виправиться. Коли я призначав покарання, свято вірив і мав надію, що воно має на них вплинути. Книги не призначаю кожному. Це індивідуальний процес. У цих людях я побачив можливість виправлення мислень у такий спосіб. Мені здалося, що це буде правильним і необхідним для них.

 На мій погляд, так, таке треба впроваджувати. Створювати величезні бібліотеки у місцях позбавлення волі та виконання покарання. І стимулювати читання, Ось стимулювати – так, мені здається це правильним та розумним. А змусити – не можна. Знову ж таки, не спробуєш — не впізнаєш. Чому не зробити таку заохочувальну норму, яка б якось впливала на це? Це допомагало б розвиватись і самим співробітникам. .

Ось роман «Воскресіння» Льва Толстого, гадаю, треба читати всім. Особливо наглядачам та державним службовцям: суддям, поліцейським, прокурорам, співробітникам СБУ. Він, мені здається, зобов’язаний привести будь-яку людину до глибоких роздумів про добро і зло, про любов і ненависть. Чому ми часто не помічаємо за нормою закону самої людини? Може він занадто філософськи до цього підходить, занадто ідеалізовано? І не буває таких людей, як цей головний герой – Нехлюдов? Але ж це і прекрасно. Нехай для нас усіх буде поставлена ​​висока планка, і ми візьмемо набагато менше, але візьмемо те, що намагався донести автор. Так само й у в’язницях ув’язнені читали б і бачили, що буває інше життя. Що можна інакше будувати своє життя, виховувати себе самостійно. Кожен має починати із себе, виховувати самого себе.

– Олександре В’ячеславовичу, поділіться своїм списком книг, які ви б рекомендували до читання, думаю, що нашим читачам це було б цікаво.

– Безумовно, це питання індивідуальне, але я б виділив наступні книги, які справили на мене враження і які я радив би прочитати. Якщо рухатися у зворотному порядку, то це:

5. Історичний роман «Повість про два міста» Чарльза Дікенса;

4. Соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» Івана Франка;

3. Роман “Батько Горіо” Оноре де Бальзака;

2. Трагедія “Гамлет” Вільяма Шекспіра;

1. Філософська драма “Фауст” Йоганна Вольфганга фон Гьоте.

– Дякую вам. І добре б розмові на цю та близькі теми бути не разовою. До зустрічі!

Продовження статті: Закон та совість

Підписуйтеся на наші ресурси:
Сторінка у Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua