За правдою життя…

На обкладинці нової цієї книги – натюрморт більш ніж своєрідний. Пістолет у кобурі, кобура на ремені.  Ручі кайдани. Такий, ось, собі джентльменський набір. І сказано: «В.І. Трапезніков. Записки старого опера». Спробуйте не розгорнути це видання! Ім’я автора здавна відомо кільком поколінням воїнів правопорядку і взагалі хорошим читачам – не перша книга Володимира Ілліча. Як то кажуть, дай, Боже, не остання. А передмова до неї належить перу доктора юридичних наук, професора, А.Ф. Долженкова. З властивою йому гострозорою аналітичністю, Олександр Федорович у короткому епілозі помітив головне – реалізм розповіді у найкращому і точному сенсі цього слова. Чого гріха таїти, газетних, книжкових, журнальних, кіно- і телеекранних детективів у нас більш ніж вистачає. По-своєму щасливий читач-обиватель – далекий від поліцейської «кухні» не помічаючи у багатьох творах цього популярного жанру некомпетентності, наївності, а нерідко – ляпів абсурду. Сторінки книг В.І. Трапезнікова, що абсолютно очевидно, не надумані, змальовані з натури і головне – такі, що міцно познали суть справи не з читання і перегляду детективів, а на власному житті, присвяченому цій професії.

Слід зауважити, автор – що само собою зрозуміло, – зовсім не радився з редакцією журналу, даючи оцінку тим чи іншим прототипам героїв цих оповідань. Довгі-довгі і різні роки служби у специфічному цьому департаменті по-різному і складали службові та особисті стосунки з колегами. Іноді траплялося, і зустрічний ставав поперечним. Але у даному викладі ви зустрічаєтеся з точкою зору автора, з його сприйняттям всього сущого. Не виключено, у когось виникнуть і заперечення проти того чи іншого авторського трактування різних дійових осіб, їх спільнот і подій. Але це вже – як водиться …

Запрошуємо нашого читача взяти участь у бесіді з гостем редакції, полковником міліції, письменником Володимиром Іллічем Трапезніковим.

– Як то кажуть, у нашому полку прибуло. Нова книга. І хоч  не зовсім нова, проте ж свіженька, пахне друкарнею. Присвячена вона...

– Головним чином, поліцейським і майбутнім поліцейським.

– Ну, не забороняється читати її і цивільним особам?

– Звісно. Зрештою, захист Закону і Права, захист громадян від злочинних посягань, прямо або побічно стосується всіх. На жаль, нерідко – дуже навіть саме прямо і безпосередньо.

– Що чекає читача при зустрічі з цією книжкою? Наша з Вами зустріч і бесіда – це ще й свого роду анонс нової книги.

– Так дізнається читач, вийде трилогія – сибірський цикл, одеський цикл і фінальний, заключний. Сибірський цикл – про те, як я заступав на посаду опера, коли закінчив школу міліції і поїхав на роботу до Сибірі. Це важкий був період… втім, переказувати чи варто, читач сам у всьому розбереться.

– Все ж зазначимо читача попередньо. Два слова: які роки?

– Це був 1975-1977 рр., Одеса і Сибір.

– Ну, у холодних краях завжди було непросто?

– Було досить «весело». Друга частина присвячується моєму вже поверненню сюди, на Південний захід. Працював в Одесі, у Білгород-Дністровському…

– Ще один момент: у читача, більш-менш начитаного, може відразу ж замкнутися така асоціація: людину заслали до Сибірі.

– Ні ні. Я був парторгом курсу, повинен був, зобов’язаний був подавати приклад іншим. Як не банально це звучить, але все на ділі було саме так. Треба їхати, раз треба. Значить, які можуть бути розмови. І поїхав. Між іншим, коли я написав рапорт, хочу туди їхати, за мною рвонув натовп – всі захотіли, чоловік двадцять, а було тільки всього два місця. Два! Свого роду – конкурс. Можна сказати – маленький штрих до портрету великого, хоча і різного, звичайно, часу.

– А що хорошого там вас чекало тоді? Оклади жалування вище були?

– Ну, та не у цьому справа. Точніше, не тільки у цьому. Дійсно, були там півтора окладу, якісь пільги. Вислуга – рік за півтора. Але про це я найменше думав. Більшість з нас відчували себе людьми державними, у погонах, у розпорядженні величезної спільної справи. Так що торгуватися було якось не прийнято – мовляв, хочу не хочу, буду не буду. І ще – відкривалися величезні простори країни, і не у кіно, а у реальному житті. Тягнуло туди. Було, звичайно, і тривожно і радісно. Було цікаво.

– Але самі-то ви не сибіряк?

– Ну, звичайно, ні.

– Значить, Вас чекали якась інша обстановка і атмосфера, можна сказати – цивілізація, інші простори та інша структура злочинності?

– Це і було найцікавішим. По-перше, я моряк, людина зі звичкою до великих змін і переміщень. Як у пісні: «По морям, по волнам, нинче здесь – завтра там». Засидівся на місці, попрацюю у Сибірі. Отримав призначення до Центральної Сибірі. Красноярський край, це як раз центр, Єнісей… Знову-таки, у цій книзі все описано.

– Ну, а звідти?

– Вийшло так, що у мене син захворів. Захворів важко. Лежав у лікарні 6 місяців. В Одесі. Я, звичайно, подав рапорт. Та й поїхав до Одеси – треба ж було рятувати дитину. Приїхав, лежить у лікарні, постійна температура, йому все гірше, гірше, гірше. Йому було 3-4 роки. Ну, і я Вам повинен сказати, що допомогли мені. Перевестися назад практично було неможливо. Мене потрібно було звільнити. Але був такий у нас у школі міліції викладач – Кауфман Григорій Ілліч. Військовий юрист, він працював у трибуналі, у нас викладав кримінальне право, процес. І я прийшов до нього: така у мене ситуація. А викладачі тоді підтримували зв’язок з випускниками постарше, хто вже закінчив і служив. А він знав добре Щуровского – у той час був заступником по кадрам. І він пішов до нього, каже «Хлопець хороший, приїхав… Звільнять зараз. І все”. І Щуровський подзвонив Грабежову,начальнику УВС Красноярського краю.

– Начальник УВС на прізвище Грабежов?

– Начальник УВС на прізвище Грабежов?

– Так. У Красноярському краї.

От уже, як у класичній літературі: фамільна характеристика…Ось Щуровський з ним і поговорив, розпитав про мене, про мою службу. І він дав згоду, відправив мою особисту справу до Одеси. Через місяць вийшов на роботу у кримінальний розшук, апарат розшуку міста.

– Значить, Ви ще з В’ячеславом Васильовичем служили?

– Так. Це ж мій був начальник, В’ячеслав Васильович Бордяков, прекрасна людина. І ось, втрутилися у моє життя старі опера. І вони поклопоталися, знайшли якогось доктора, лікаря на прізвище Хаїт, фахівця за цим профілем. І він подивився дитину, говорить: «Ніякого туберкульозу немає. У нього чужорідне тіло у легкому». І він у той час, – це 1977 рік, – робить операцію, зонд у легке і знаходить насіннячко від яблука. Він його видаляє і видаляє цю пухлину. «А тепер у Вашого сина, – каже, – запалення легенів звичайне». Цікаво, що років через 20 його зустрів, коли Сергійко мій вже моряком став, капітаном майже, а доктор Хаїт – професором. Маленька людська історія, може бути, особливого ставлення до нашої теми і не має. Але з маленьких історій найчастіше складається доля людини.

– А лікували від туберкульозу?

– Цілий рік лікували! А потім син закінчив на водіїв суден, вищу морехідку, комісії всі пройшов, і все у порядку було.

– Ну, Ви відразу у карний розшук? Були, напевно, варіанти якісь в Одесі?

– Я взагалі проходив практику у «водному» відділі міліції, коли я вчився, і повинен був туди направлений бути на роботу. Відмотаємо плівку назад: чому я потрапив до Сибірі?

– Це порт або ЧМП?

– Порт. У порту була міліція. Я там по ходу практики, розкрив вбивство якесь, у групі мені сподобалися хлопці. І вони просили, щоб УВС направило мене до них на роботу. Сам теж туди хотів. А УВС відмовилося направляти. Це теж сприяло моєму «Сибірському» рішенню. У цій книзі я пишу, як потім повернувся до пароплавства, як я став начальником служби безпеки ЧМП.

– Але до цього довелося попрацювати тут, у карному розшуку.

– Слава Богу, 20 років з гаком. У Сибірі, ​​в Одесі, у Білгород-Дністровському, в Ізмаїлі. І знову в Одесі, у Дніпропетровську. У Москві вчився я в академії, а після академії був призначений у Дніпропетровськ, замначальника УВС по Західному Донбасу. Там теж я займався розшуком, розкриттям злочинів – вбивств неповнолітніх дівчаток маніяком. 26 вбивств було.

– Серійні?

– Серійні, так. Цей період я у третій книзі описую. Я не розшифровую деяких подробиць і деталей, де це, що. Тому що це торкається живих людей, і коли ми розкривали ці злочини, нам хтось допомагав. Був навіть випадок, коли знаєте, там була дівчинка, яка здала свого батька, що він скоїв ці злочини. Ми за ним спостерігали, стежили, потім його брали. Така розповідь, прочитайте, коротка розповідь, як розслідуються і розкриваються злочини з маніяками.

– Те, що ви написали – художня література, не методичка з розкриття злочинів?

– Ну, про ступінь художності не мені судити. Але все, що я там пишу, у цій книзі, все – правда. Там немає жодного слова вимислу.

– Але майбутні поліцейські можуть там щось почерпнути чисто професійно?

– Звичайно. І як орієнтуватися у різних ситуаціях, так би мовити, й у житті. Діючі викладачі, які викладають, кажуть, що я там описую методику трошки на межі фолу, порушення законності там якесь, можливо. Наприклад, ось я працюю з агентом у КПЗ в Одесі – там є розповідь у мене – у нього 40-річчя, День Народження. І я дозволив йому запросити дружину, дітей, маму, накрили стіл, всі його вітають. Він так розчулився, каже: «Я тобі не хотів говорити. Я знаю, хто скоїв це потрійне вбивство». Кажу: «Хто?» «Пацан, який зі мною у камері сидить». «А чого ти мені не сказав одразу?» «Шкода мені його, – каже, – було». Він так розчулився: «Хочеш, я тебе зроблю з лейтенанта капітаном відразу?».

– Цікава історія. Справа минула, але це й справді було, у якійсь мірі порушенням, тому що закон не передбачає …

– Звісно. Накрив стіл у слідчій камері, горілка, шампанське, торт, ковбаса, дружина прийшла з дітьми до нього, з мамою, накрили поляну. Я з ними сів, чарку випив, привітав і все.

– Тобто заради торжества закону іноді траплялося порушувати закон?

– Мені хотілося його віддячити – він допоміг розкрити дуже багато злочинів, причому такі… особливо небезпечні рецидивісти, на термін 15 років …

– Тобто він став співпрацювати?

– Ну звісно. Йому кинули до камери пацана, кинули 7 осіб з потрійного вбивства у центральному районі – там убили двох мужиків і жінку. Уявіть: 5-річний хлопчик на вулицю вилазить весь у крові, ми туди – а там три трупи. Якби я не пішов на це порушення, він не сказав би мені. Він же жлоб все-таки, бандюган, йому шкода, звичайно, було того пацана здавати. А тут він «піддав» трошки… Бордюк прибіг до мене, мене – до Богданцева, який був начальником міського УВС. До начальника областного управління – до Водько. Ясинський був прокурором області. Через півгодини вони були у моєму кабінеті. Явку з повинною пацан написав сам, ніхто не допомагав. Це у нього був останній візит до КПЗ для надання нам допомоги, і він їхав на зону на 15 років.

– А начальство знало про …

– Ні, не знало. Зате який злочин був розкритий! Якби я не ризикнув… А потім, найцікавіше, начальство зібралися у мене у кабінеті все, Ясинський каже «Ну, давай, клич цього агента, ми йому подякуємо з генералом». А він у мене підпитий, Думав, зараз дізнаються – вб’ють мене. Я кажу «За легендою, він у мене зараз повернувся до камери. Я не можу сюди його покликати». Генерал: «Яка легенда? Тобі сказав – сам прокурор області давай сюди цього агента ». Я приходжу до нього, кажу: «Слухай, Сергію, тут така справа… Ти хоч стій нормально». Сергій зайшов, став по стійці смирно. А вони на стіл накрили у мене у кабінеті, «обмивають» вбивство розкрите. І прокурор бере, стакан коньяку наливає цьому зеку: «Дякуємо тобі. Випий склянку». Він: «Ні-і, прокурор, я не п’ю». Він стакан цей коньяку випив – його розвезло, він і так був п’яний. А вони кажуть: «Що значить, людина не п’є».

– Він міг і чогось зайвого наговорити сп’яну…

– Розповідь про це написана, у книзі це все є. У другій частині. Нехай читач сам розбереться. Там я описую десь 10 джерел, які зі мною працювали – характер їх, спосіб, метод.

– Ну, а могли б Ви зараз сказати, що, оскільки майбутнім сищикам, співробітникам, слідчим, що такі методи заради прискорення процесу можна рекомендувати?

– Я, виступав перед курсантами. Я вів колись офіційно уроки так званої внутрішньокамерної розробки. Чи про порушення закон йде мова? Контакти шукати з агентом необхідно, розумієте? Давайте пригадаємо діалог Шарапова і Жеглова у серіалі «Місце зустрічі змінити не можна». Те, про що я пишу і про що зараз зайшла наша розмова, мало місце задовго до виходу на телеекран цієї стрічки. А суть – одна. Чому, мовляв, у Гліба все так спритно виходить, а у Тараскіна – ні? Тому що Тараскін не знає правил Гліба Жеглова. Так що я тоді, сам того не знаючи, дотримувався правил Гліба Жеглова. Потрібно, щоб він там, у камері, відчував, що ви його поважаєте, що ви з ним дійсно щирі однодумці, друзі якісь. Я йому допомагав знаходити родичів. Повинна зав’язатися… ну, не дружба, звичайно. Але щось на зразок. Якщо цього не буде – можливо, і не буде цінної оперативної інформації. Ну, хтось може здати когось через злобу, на зло комусь, чи там якусь капость зробити. Вони, знаєте, теж не сильно говіркі. Якщо ти хочеш, щоб агент тобі все розповів, між вами потрібно тепло.

– Він повинен стати агентом спочатку, а як…

– Це вже інше питання, як робити агента, розумієте? Це вже інша тема зовсім. Звичайно, є різні варіанти – є на тлі компроматеріала, є на тлі теплих людських, нормальних відносин.

– А тиснути можна на нього?

– Тоді може нічого не вийти. Або він тобі одноразово допоможе і більше не буде з тобою співпрацювати. А якщо ти зав’язуєш з ними відносини якісь такі, ну, нормальні…

– Адже це стосується не тільки тих, хто у камері сидить. А ті, скажімо, хто... людина злочинного світу, але вона ходить на волі поки. Вона теж може бути агентом? Там інша метода, напевно?

  Ну, знаєте, це вже така тема дуже вузька. Багато про що з того, що підлягає відкритому читанню та обговоренню, читач дізнається з моєї книги. Як якісь люди стали агентами, як вони працювали, яка методика. Один заходив до камери, рвав собі зубами вени, кров бризкала на всі боки – ці співкамерники падали з переляку. Він потім їх питав: «Хто тут зі мною сидить?!». Уявляєте? Тобто ось такі були. А інші давили своїм авторитетом, а третій, припустимо, просто сидів і мовчав, весь час, читав якісь книжки – ну, такий розумний, професорський вид робив, що той, хто з ним сидить, хоче з ним порадитися.

Якщо ми тлумачимо про агентуру, Ось ти ходиш по ділянці, в одному кіоску купуєш весь час, припустимо, сигарети. Ну, пройшовся і повернувся, поговорив, вона, продавщиця, знає, що ти – мент, ну, спілкуйся з нею просто, заведи якісь нормальні людські відносини. Ну, подумаєш, вона – продавщиця кіоску, а ти – суперагент карного розшуку. Пройде місяць-два, і ти можеш її запитати: «Маша, а ти не бачила там натовп якийсь…?» Вона охоче розповість, що бачила і чула. Ну, ось у вас вже зав’язалися якісь відносини, приятельські. На 8 Березня прийшов, квіточку їй подарував, флакончик духів…

– А з тютюнової крамниці завжди багато видно.

– А потім через рік-два ти вже можеш її готувати собі як об’єктового агента. Або вона, припустимо, обслуговує якусь точку, де горілка продається, зеки купують собі там щось, і щось бачить-чує. Або збуває викрадене, крадене. Ось так воно повинно бути, а не просто зловив когось, «А ну, давай, працюй на мене, інакше я тебе…».

– Союздрук, напевно, сигарети, газводи, офіціанти, вони у будь-яких місцях стоять, де…

– Усе залежить від людини. Не можна ж зловити когось, тому що він працює офіціантом і сказати «А ну, будь моїм агентом». Нехай і був якийсь злочин у ресторані, ти проводив якесь опитування, з кимось спілкувався…

– А, до речі, дівчата легкої поведінки теж були…

– Практично всі. Я Вам скажу, за великим рахунком, навіть злочинні авторитети… практично були агентами міліції. Але, коли потрапляли вони у місця, не надто віддалені, відразу йшли і стукали.

– Дії співробітника все-таки, носить він форму чи ні, лімітовані статутами, положеннями, інструкціями, законом тощо. Контакти з злочинним світом, з його представниками теж лімітуються певними інструкціями. Але це ж «жива» справа, все інструкція не може передбачити. Чи можлива ефективна боротьба зі злочинним світом без контактів зі злочинним світом?

– Звичайно, ні! А агентура де? А оперативна робота де?

– Розвідка.

– Я Вам скажу, все залежить від людини, яка будує ці відносини. Ось я можу сьогодні привести чудовий приклад. Це правда, знають всі бандити міста. Вони знають, що я – Трапезніков Володимир Ілліч, старий розшуковець. І колись Карабас звернувся до мене з проханням (тоді він був просто Карабасом, його син потрапив з «дозою» у райвідділ). Приходить до мене мій агент, каже «Володя, слухай, ось ти – батько, у тебе два сини. У мого товариша теж два сина. Пацан з «дозою». Ну, можеш дати команду, щоб його вигнали? Це моє прохання особисте». Я повинен якось йти на якісь поступки своєму агенту, щоб він відчував, що він теж має якийсь авторитет. І зняв трубку: «Ваня, там сидить пацан. А ну, вигнав його швидко!» Я ж замначальника УВС міста. Раз – і вигнав. А це син Віктора Палича. Це був 1988 рік. Повторюся: ще не був Карабас Карабасом – тим, ким він став через 5 років. Через три дні приходить до мене мій агент, приносить мені пачку грошей, 10 тис. рублів, говорить: «Володя, ось Карабас тобі передав «спасибі». Я кажу: «Ти що?»

– А оклад, напевно, був у Вас рублів 150 або 200?

– Ні, ну, тоді оклад заступника начальника УВС був десь рублів 400.

– Ну, не 10 тисяч? 4 – 5 тисяч «жигуль» коштував. 6 – 8 – «Волга».

– Так два «Жигулі». Я кажу: «Володя, забери ці гроші і навіть не підходь до мене». Він повертається з цими грошима до Карабаса, Але Віктор Палич мене запам’ятав на все життя як порядного мента. І ось через багато років, коли я пішов з міліції, він став Карабасом знаменитим, я відкрив свою юридичну охоронну фірму «Спартак», найпершу в Одесі. Так? Пам’ятаєте?

– Так у Вас же хтось із колишніх співробітників…

– У мене всі були. У мене всі були менти наші колишні, пенсіонери. А Карабас зібрав всіх бандитів і каже: «Якщо я дізнаюся, що якась падла підійде до фірми, де працює «Спартак» Трапезнікова …». Але він же не розповідав, чому. Розумієте? Ось для мене він зробив таку рекламу! Потім приходили до мене працівники міліції (а у мене візитки «Спартак», Трапезніков, полковник на пенсії): «Дай пару візиток!» «На, бери». «Дай мені штук 20». «Навіщо тобі ці візитки?» «Я зараз скажу тобі по секрету». А він був начальником Малиновського райвідділу. Каже: «Я йду по базару, а знайомих ж багато, а мені всі: «Анатолій Анатолійович, ну, допоможи, щоб бандити не чіплялися». «На візитку – і ніхто до тебе не підійде!». Коли до них підходили шахраї – «Фірма “Спартак”, Трапезніков, дах», і бандити відразу йшли. Така моя історія була з Карабасом. Уявляєте?

– Тим не менше, значить, неформальні контакти…

– Але я ніколи його не бачив, ніколи з ним не зустрічався. Але це ми ліземо до таких нетр! Я не хочу це чіпати, тому що у нас після цього багато начальників УВС продалися цим авторитетам. Я нікому не продавався. І він мене поважає. І мене поважають бандити сьогодні. Якщо хочете, можете інтерв’ю взяти у бандитів.

– До речі, якщо Ви б тоді взяли, то «там» б дізналися про це?

– Я про це не замислювався. Я ніколи не брав. 100% дізналися б, тому що той агент, який працював на мене, працював ще й на СБУ.

– Собі дорожче. Хоча сума хороша – 10 тисяч на ті часи, красива сума. Як кажуть в Одесі, згоден на будь-яку половину...

– На ті часи 10 тисяч… це можна було собі машину купити хорошу. Але я не того покоління був, розумієте?

– До речі, про покоління. У Вашому полі зору кілька епох, можна сказати: коли сам починав, коли служив, коли вже був у чинах, коли у відставку вийшов. Ось нинішні поліцейські, про яких багато громадян говорять – погано вони працюють в основному, це не робота! Але ще кажуть, а от раніше працювали добре, але міліції було легше працювати – злочинність була дуже наївна … А ось зараз, коли пішов танець мільйонів, міліція б не спрацювала.

– Кім Борисович, це трошки не так. Коли я починав свою службу, мене зустрічали у міліції опера, майори, підполковники, колишні фронтовики, люди, знаєте, старого гарту, і вони нам підносили по-хорошому цю роботу.

– Вони і без освіти були?

– Без освіти. Був такий… Ви повинні були знати його… Ілля Савелійович Лукашевич, старий слідчий, всі шахраї його поважали. Він мені передавав свою роботу з камерною агентурою у місті Одеса, коли я приїхав з Сибірі. Була якась спадкоємність. Коли я став заступником начальника УВС, приходить до мене Лукашевич (він же не знає молодих поліцейських, йому права треба було поміняти), і кажеш «Ви що! Ми все зробимо!». Він каже: «Володя, так приємно!» Взяти сьогоднішню молодь – вона приходить на роботу, і у них немає таких вчителів, які їх зустрічають, як мене фронтовики зустрічали, відкрита душа. Немає такої школи наступності у них, на жаль.

– До речі, вони закінчують університет всі.

– Я Вам скажу, молодь прекрасна. Те, що говорять, молоді поліцейські погані – все це брехня на пісному маслі.

– Але багато громадян незадоволені роботою поліції.

– А коли були задоволені роботою поліції? Так ніколи не були! Дивіться, ось такий приклад класичний. Коли Петру I написав прохання старший поліцмейстер «Прошу підвищити зарплату моїм жандармам». Що написав Петро I? До сих пір документ цей зберігається. Дослівно: «Сия каналья и сама себя прокормить!». Це резолюція царя була. Таке ставлення збереглося. Зараз, звичайно, зарплата у поліцейських відносно нормальна: 16, 18, 20 тисяч у опера, слідчого – це непогані зарплати. Це звичайно, не «супер», якщо врахувати специфіку роботи і ступінь ризику, але непогано.

– Але Вам і не снилася, коли Ви починали.

– Я отримував зарплату начальником розшуку у Білгород-Дністровську – 120 рублів. У мене була дружина, двоє дітей. Я не міг собі костюм купити на ці гроші, мені мама з татом з пенсії збирали гроші, щоб купити синові, начальнику розшуку, костюм. Тому і кажу: сьогодні зарплата непогана і молодь хороша, але… як Вам сказати … школи немає. Пам’ятаєте, коли зароджувалася радянська міліція, вони залишали колишніх поліцейських, старших, царських шукачів…

– Спочатку позвільняли, а потім закликали назад.

– А потім вигнали знову.

– Перервався зв’язок часів.

– Перервався. Ви знаєте, нинішні… вони дуже туго… як Вам сказати … Ну, чомусь у багатьох сучасних начальників поняття немає про цей самий зв’язок часів. У будь-якій справі, у тому числі й у нашій, є ті, кого народ називає майстрами. Саме життя, доля, природа вирощують, формують майстрів дуже довго. Це – носії безцінного досвіду. А він раптом нікому не потрібен. Це і некрасиво, і безгосподарно – відкидати такий капітал. Ось і переривається зв’язок. Ось я пишу книги. Для цього і пишу. Але ж не всі майстри – письменники. Особисто я відчуваю повагу, увагу, мені дають можливість спілкуватися з молоддю. Але буває, кажуть: «Ти, Ілліч, знаєш? Не можна всіх покликати. Ось ми покликали одного ветерана – він поніс таку нісенітницю нашим молодим!»

– Ветерани різні…

– Звичайно, ветерани теж різні. Різними шляхами і з різних причин колись приходили на службу. По-різному служили. І рівень у них теж різний. І все ж у будь-якій справі ветеран – в основному і найчастіше це майстер.

Ось я дивлюся, зараз, буває, виступає поліцейський і лає молодих поліцейських. А я його добре знаю, знаю. Знаю, як він працював! Погано працював, гірше, ніж нинішні.

– Але у цілому, коли Ви служили, все-таки у народі авторитет народної міліції у принципі був досить високим. І вважалося, що це досить надійна структура.

– І тоді, і сьогодні – завжди лаяли міліцію. Авторитет міліції чому зараз похитнувся? Тому що почали міліцію втягувати у політичні питання. Це ж ненормально! Дивіться, змінився начальник УВС, прийшов новий, раз – всіх познімав, поставив нових. Начальників міліції познімав, заступників познімав…

Я не прихильник того, що потрібно лаяти молодих поліцейських. Вони, багато хто, прекрасні хлопці! Але у них недолік – який? Раніше до міліції брали тільки тих, хто служив в армії, а сьогодні взяли пацана зі шкільної лави, посадили, відучили і викинули. У них не вистачає життєвого досвіду. А життєвий досвід, він не приходить, знаєте, якось так от, звідки не візьмись.

– І все ж, ваше ставлення до розмов про те, що у колишні часи, до «Танців мільйонів», злочинність була… ну, м’якше, чи що, навіть наївніше. Інша злочинна структура…

– Я Вам скажу, це не так … Змінилося саме явище злочинності. Що ми маємо на сьогоднішній день? Ми маємо серед депутатів, раніше судимих, ми мали президента, раніше судимого. Ви розумієте, про що я говорю?

– Причому – не за політику, статті брудні, кримінальні.

– Ви розумієте, ось я зустрічався в одному закладі громадського харчування із злочинним авторитетом одного разу і чисто випадково. Раптом до мене підходить якийсь чоловік і каже: «З тобою хоче поговорити Олександр Іванович, дуже шанований авторитет у місті». Нам столик накривають окремо, охоронці за його спиною, ми сидимо, розмовляємо, він мені каже: «Ілліч, я про Вас багато чув і Віктор Палич мені про Вас розповідав. Ось Ви мені скажіть, чому така міліція погана стала?». Це було 10 років тому, коли ми з ним на цю тему говорили. Я кажу: «Причин дуже багато». Він каже: «Ми, бандити, через це переживаємо же!» Я кажу: «А що таке?» «Якщо треба когось прибрати, ми не можемо його прибрати. Він пішов і відкупився. Знаєте, на що схожа стала ваша міліція? Ваша міліція стала схожа на супермаркет. Заходиш: справа з наркотиків стільки-то, за викраденнями – стільки-то». Це мені бандит говорить.

– Ціна питання.

– Так. Ціна питання. Це говорить злочинний авторитет, мені – полковнику міліції. Уявляєте, це яке ж було у них сприйняття ось цієї міліції! Це було 10 років тому! Так ось ті хлопці, яких повиганяли 10 років тому і зараз лають молодих поліцейських, ось багато хто з них були такі вже й 10 років, і 20 років тому. Ви розумієте, Кім Борисович? Вони були зіпсовані ще у 1992 році.

– Але справу-то свою знали, показники були у боротьбі зі злочинністю.

– У нас з’явилася плеяда продажних офіційних осіб, куплених генералів і начальників управлінь. Тому, коли ці генерали сьогодні починають критикувати цю поліцію, я навіть не хочу їх слухати. Вони не мають права критикувати молодих поліцейських. Нехай вони критикують начальників, якщо хочуть, а молодих поліцейських чіпати не треба. Їм треба допомагати.

– Тепер питання. Оскільки ми танцюємо від книги, а треба, щоб читач розумів, навіщо йому потрібно її отримати і прочитати.Взагалі, жанр детективу дуже популярний. Якою мірою ця книжка містить детективний елемент, гостроту сюжету, розкрутка? Щоб читачеві було цікаво.

– Колись багато говорилося про реалізм у літературі, у мистецтві, у фільмах. Ось тут, все, що я пишу, найчистіший реалізм – без домішок. Це було у житті насправді. Тут немає вигаданих ситуацій. Ніякої фантазії. Або просто: без брехні. Мені і не доводилося що-небудь особливе придумувати – все придумало саме життя. Тобто малюнок з натури, як воно було насправді – погано, добре, я не шукав там якихось геройських жестів для себе. Виглядаю, ймовірно, по-різному, але я не супермен, звичайна людина. Що було то було. Ось це відрізняє мої книги, у тому числі цю нову, від сучасних цих детективів. Я Вам скажу, молодь читає, ветерани читають, бабусі читають, дідусі – і їм подобається, тому що вони бачать життя. А читати інші сучасні детективи, дивитися такі серіали… Я не можу.

– А чому?

– Тому що бачу, вибачте, брехню, вигадки. Ось це повигадували. Ось зараз скажу – багатьом не сподобається, а я все одно скажу: починаючи навіть з фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Ну, воно ж у житті так не буває! Воно звичайно, літературознавці, мистецтвознавці нам тлумачать про «Правду життя» і «Правду мистецтва». Що між ними є і повинна бути різниця. Що стосується мене, як автора, пишу так, як було і буває.

– Ну, взагалі кажучи, війна зі злочинністю, та ж війна. А на війні і про війну, особливо після неї, як-то прийнято прибрехати. Як би без цього не можна.

– Можливо. Але я пишу так і буває. Як було насправді. Я розповів, наприклад, як ми банду брали. Про банду, скажімо Шутінова. Вона потім звільнилася і … знову стала бандою. І після їх затримував Коля Андрєєв. Купили багатьох у міліції, на подачках жила міліція Овідіопольського району. Уявляєте «художества» тієї банди, яку я і мої співробітники посадили, вже через 15 років гуляли на всю… А якщо б я і такі, як я, не пішли, вони б не піднялися другий раз, тому що у мене у голові вони були всі. І не тільки у мене, а й у тих наших. Порозганяли нас.

Через 15 років приїжджаю до Білгород-Дністровського, я був начальником інспекції у генерала Керницького. Заходжу до ресторану у Білгород-Дністровському – пообідати з зам по опервідділу, зі своїм колегою колишнім. Ми сідаємо за стіл, а у кутку сидить гоп-компанія чоловік 10-15, матюкаються. Я кажу: «Саша, що це таке у вас?». Коли я був заступником у Білгород-Дністровському або начальником розшуку, заходив до ресторану – Кім Борисович, я не хочу хвалитися – вони або підіймалися, і їх вітром здувало, або сиділи тихо, дихали рівно. Як годиться у громадському місці. Я навіть сьогодні не можу переносити таке. Ось це ставлення нормального, чесного поліцейського, звичайного поліцейського, який повинен так себе вести і у житті, і на роботі. А у кіно, по ТБ показують як? Поліцейський після служби… Це ж маячня сивої кобили! Не може поліцейський хитатися на дозвіллі по нічним клубам і пиячити. Це просто суперечить його способу життя, його світосприйняттю.

А молодь у нас – різна. В основному – хороша, тільки потрапляють вони до рук поганих начальників, яких не вчили нормальні вчителі. Ось це найголовніше. Той самий перерваний зв’язок часів. Закінчу. Я коли був відновлений у 2006 році, спробував робити водну міліцію, потім мене скоротили, і я начальником інспекції працював. Прийшов Керницький, каже: «Давай відродимо цю оперативну роботу, камеру». “Ну давай”. І ми з Мітрофановим стали проводити заняття з молодими операми. Позаймались два тижні з ними, розповіли, як це робиться, ці всі «піжмурки» з агентами, як у камері, як у коридорі, як у машині розробляти. Вони потім нам говорять: «Знаєте, що, Ви нам все це розповіли, а наші старші опера і начальники розшуків нічого цього не вміють і не знають». Уявляєте?

Ну, ми зібрали всіх начальників розшуків області та міста, і старших оперів, і з ними два тижні заняття проводили… І з’ясувалося, вірно: заступники з оперативної частини, іже з ними зовсім цієї роботи не знають. Це 2006 рік! Я збираю всіх заступників. А потім вони жартували: «Ви ще начальників наших зберіть – ті взагалі нічого не знають!». Ось так. Таким чином…

Ну, начальників вирішили не чіпати – вони вже забули, що таке оперативна робота. Я зустрічаю якогось полковника, він на моєму місці працював років 10 назад в УВС. Я йому кажу: «Ти як, по камері крутиш?» “Навіщо мені це треба? У мене є корефан, сидить у СІЗО, він дивиться там. Якщо щось потрібно, я йому дзвоню до тюрми: «Там потрапив до тебе пасажир. А ну, розкрутіть мені його на цю тему! ». Це він мені каже, уявляєте? Це Ви уявляєте, що таке? Вони відмовилися від оперативної роботи, а пішли працювати на прямі контакти з бандитами, щоб ті їм за пачку сигарет, за бабки розкручували когось. Ну, вони ж теж навряд чи кого розкрутять, по-перше. По-друге, це просто злочин.

– Самодіяльність.

– Те, що я накрив стіл у камері – це хоч і «на межі», але у межах. нормального, а ось те, що заступник начальника УВС йде на контакт з бандитом – це вже не оперативна робота.

– Вони не фіксували ці контакти, а просто собі приписували розкриття і все.

– Питання не у цьому. Але Ви розумієте, є різниця між накритим столом агенту у КПЗ і коли полковник бере і дзвонить якомусь злочинному авторитету, за яким ще безліч нерозкритих злочинів…

Ось, я захопився. Читач сам прочитає про все це і про багато іншого у новій моїй книзі. А якщо забажає – потім і зустрінемося, і поговоримо. Будуть питання – відповім.

Автор Кім Каневський

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать