Пам’ятатимемо…

Насамперед, не можна забути, якщо ми хочемо жити і передати  життя
нашим нащадкам, якщо хочемо вірити, що проклали дорогу у майбутнє.
Дінур Бен-Ціон

Продовжуючи висвітлення історії Голокосту на півдні України на згадку про загиблих євреїв на території Трансністрії, спеціальний кореспондент Вісника Грушевського поговорила з головою Одеської регіональної асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів, віце-президентом Ради національностей при мерії Одеси, заступником голови Ради Одеського товариства єврейської культури та керівником його соціально-культурного центру Романом Марковичем Шварцманом.

Пропонуємо вашій увазі продовження інтерв’ю .

***

– Що більш за все запам’яталося під час окупації Бершаді та створення гетто на його території, Романе Марковичу?

– Десь у вересні – на початку жовтня 1941 року до нас підселили сім’ю – мати з донькою. Вони самі були родом із Молдови, з містечка  під Кишеневом. І незважаючи на те, що ми були тоді маленькими, я запам’ятав їх. На той час почали пригоняти у Бершадь євреїв із Бессарабії та Буковини. Через багато років після закінчення війни, коли я вже почав займатися проблемою Голокосту, відновленням відомостей та справжніх фактів про трагедію на півдні України, дізнався, що у Бершаді тоді було організовано два гетто. В одному – знаходилися ми, а друге гетто розташовувалося в іншому кінці, у районі села Берлівка, що також є частиною Бершаді. У цьому гетто здебільшого були євреї, кого пригнали з Буковини та Бессарабії. За даними, які стали відомі із злочинів німецько-румунських окупантів, у Бершаді тоді було знищено понад 25 000 євреїв.

Коли 1991 року Україна стала незалежною державою і можна було вже говорити про Голокост та про в’язнів гетто, в Одесі та інших містах пострадянського простору було організовано громадські організації. У 1991 р. в Одесі відбувся перший з’їзд колишніх в’язнів гетто, концентраційних таборів та жертв фашизму. На ньому була створена міжнародна організація, яка пережила катастрофу, штаб-квартира якої була саме в Одесі. Згодом міжнародним центром організації стала Москва, а центром всеукраїнської організації – Київ. В Одесі було організовано Одеську регіональну асоціацію колишніх в’язнів гетто та концентраційних таборів.

Для вступу до нашої організації треба було писати спогади, а також надати відповідні документи та інформаційні довідки. Ці документи приймала Дуся Григорівна Куничан. У своїх спогадах я описав, як усе було за тими подіями: як ми жили під час війни, як з нас знущалися – всю свою історію життя. І у тому числі вказав, що жили ми на вулиці Набережній у будинку номер 4 та розповів про випадок підселення сім’ї з Молдови. Як тільки Дуся Григорівна прочитала мої спогади, одразу кинулася до мене в обійми, почала плакати і каже, що це вона та маленька дівчинка, що то їхня родина тоді жила у нашому домі. Вона у мене запитала: “Твою маму звали Брана?”. Я підтвердив це. Така дивовижна зустріч відбулася через багато років після закінчення війни. Ми з Дусею Куничанами потім тримали зв’язок.

Повертаючись до розповіді про життя у гетто, повторюся, тоді ми були маленькі: моїй молодшій сестрі Шендлі   було 2 роки, братові Лазару – 4 роки. Незважаючи на вік, ми намагалися один одному допомагати вижити у цих умовах. Взимку замість води ми збирали сніг біля будинку та топили його. Це було тоді нашою водою.

«Прохорівський сквер. Дорога смерті»

Щодня ми боялися, що нам може загрожувати ще більша небезпека. Бо були деякі люди з юденрату, які нас залякували, казали: твій батько на фронті, і ми можемо донести про це. Або казали нашій матері: «Ми скажемо, що твій чоловік пішов на фронт і воює з німцями. Тож дивись!». Тому мати намагалася поводитися якось чемно… навіть перед цими «чиновниками», як їх називали, бо треба було якось зберегти всю нашу велику родину. Тому працювали усі ті, хто міг.

Слово «годувати» у цьому випадку навіть не вписується у контекст того життя, яке в нас було тоді. Тому що їжі як такої не було взагалі. Не було жодної системи отримання хоч якоїсь їжі. Якщо тобі дозволяли виходити, то поряд із гетто був базар і можна було щось попросити. Коли працював, міг десь щось таке взяти навіть біля їдальні. Біля неї викидали відходи, і для нас вони були великою підмогою, можливістю знайти якісь залишки їжі.

Все це відобразилося, звичайно, і на нашому здоров’ї та зовнішньому вигляді. Тому що на початку ми всі були «товсті» – опухли з голоду. А вже потім, згодом, ближче до закінчення війни наші тіла почали перетворюватися на щось незрозуміле: руки були як «батоги» і їх було важко піднімати. Ходити взагалі і пересуватися також було неможливо. Ті «домашні умови» життя у гетто дали такі результати.

Музей «Холокосту – жертв фашизму», м. Одеса

– Пам’ятаєте, як гетто звільнили?

Наприкінці березня 1944 року, оскільки ми жили у центрі міста, побачили, як наші солдати увійшли до містечка. Бачили їх лише через вікно, бо рухатися на той час вже було практично неможливо. Солдати почали допомагати спочатку тим, хто ледве міг рухатися сам. Вони допомагали виводити людей із жахливого стану. І на кінець березня 1944 року вже було наше визволення з гетто.

– Що було потім?

Того ж таки 1944 року здавалося, що можна було б піти у вересні до школи. Вік моїх братів і сестер був різний. По суті, з початку війни минуло вже близько 3 років. Сестри та брати вже переросли шкільний вік. У перший клас тоді пішов не тільки я, а й мій брат Шика, який був на 3 роки старшим за мене, а також сестра Сара (вона була старша за мене на 4 роки). Тобто ми втрьох пішли у перший клас.

Документів у нас не було. Тому що ще коли ми намагалися евакуюватись і на возі рухалися на Схід, нас кілька разів бомбили. Віз перевертався і ми втратили все, включаючи наші документи. Тому коли треба було вже йти до школи, насамперед необхідно було відновити документи.

Мама нас привела до лікаря до Бершадської поліклініки. Можливо, у медицині так було заведено, не можу сказати точно, але нас усіх поставили поряд. Три наші сестри – Хейвуд, Сару та маленьку Шендлю – відвели до окремої кімнати. А нас чотирьох братів – мене, Шику, Лазара та Іцика залишили у цій кімнаті.

Тоді на нас навіть жодного одягу не було. Ми взагалі ходили майже голі. Тоді було літо, і на нас було тільки щось на зразок трусиків. Так і ходили містом, навіть без майки. І у такому вигляді ми прийшли до поліклініки. Лікар сказав нам, щоб ми опустили трусики, подивився на нас і каже медсестрі, щоби записала: «Напиши цьому такий рік народження, цьому – такий, тому – такий…». І кожному з нас “визначили” рік народження. Наскільки він відповідає чи не відповідає – дуже важко сказати. Мама не могла пам’ятати, коли вона когось народила, тому лікар «на око» визначив кожному приблизно його рік народження, щоб відновити нам документи.

Треба сказати, що завжди пам’ятав свій день народження. Біологічно народився 7 листопада. Я це запам’ятав у зв’язку з тим, що батько був комуністом (ця дата пов’язана із Великою Жовтневою революцією). Тож усе життя відзначаю свій день народження 7 листопада. Але у паспорті у мене вказано датою народження 10 вересня. Як це вийшло? Коли нам встановлювали вік, докторові просто спало на думку, і він сказав медсестрі: «Напиши Шике і Рувену день народження – 10 вересня (і ми вдвох з ним, виходить,  записані з однією датою народження), а двом іншим братам записали у документах датою народження 10 лютого. Тобто насправді ці дати – вигадка, це вигадано, вони були взяті умовно. З того часу ми всі йдемо по життю із цими датами. Тому що війна перемішала абсолютно все – людей, долі, дані…

– Романе Марковичу, як склалося ваше життя після визволення з гетто?

1955 року я отримав атестат зрілості про закінчення середньої школи. Приїхав до Одеси. Тут закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту (нині Одеський національний морський університет) за спеціальністю інженер-механік. До цього я, щоправда, ще закінчив в Одесі технічне училище (ПТУ №2) за спеціальністю слюсар-збирач. Після його закінчення мене надіслали працювати на завод Поліграфічних машин. Я спершу був слюсарем-збирачем, потім – бригадиром на заводі. Просування було таке: спочатку був майстром, потім старшим майстром, потім став начальником цеху. Працював начальником виробництва. У свій час був навіть директором цього заводу.

– Як почали працювати на тему Голокосту?

– Коли 1991 року розпався Радянський Союз, вже можна було почати займатися темою Голокосту, оскільки при Радянській владі Голокосту – «не було». І, як я завжди стверджую, не було і євреїв. Не у тому плані, що їх фізично не було. Вони були. Але оскільки історія Голокосту була заборонена, то й слова «Холокост», «катастрофа» ніде не вживалися, а слово «ШОА» багато хто навіть не знав. Під час вивчення всесвітньої історії у різних навчальних закладах тема про Голокост там навіть не згадувалася.

Хоча й зараз у підручниках з історії, яку вивчають у школах у сучасній Україні, про Голокост написано дуже скупо, бідно і навіть можна сказати «схематично». Адже для того, щоб показати історію трагедії цілого народу, розповісти про те, як німецький Вермахт 20 січня 1942 року на конференції у Ванзеї на передмісті Берліна приймав «остаточне вирішення єврейського питання» – детальну програму масового знищення – недостатньо написати кілька абзаців…

Я був там у Ванзеї. Приїжджав на конференцію, і нас приводили у той самий будинок, де підписувався цей страшний протокол про остаточне вирішення єврейського питання. Незважаючи на те, що вперше термін «остаточного рішення» стосовно євреїв Гітлер застосував ще раніше,  коли він тільки приходив до влади у Німеччині, книги єврейських авторів ще почали спалювати приблизно у 1933 року. Потім відбулася багатьом трагічно відома Кришталева ніч 9-10 листопада 1938 року. Таким чином, «єврейське питання» поступово вирішувалося ще з того періоду, задовго до початку Другої світової війни.

За часів Радянського Союзу було чимало славетних музикантів, вчених, артистів єврейської національності. Але за радянської влади просуватися було дуже великою проблемою. Антисемітизм був на державному рівні у Радянському Союзі, що підтверджують факти  моїй біографії.

– Коли ви самі вступали до інституту, стикалися з такими ж проблемами? 

– Я можу сказати, що для мене не було проблем. Я вступив одразу. Але у нас тоді було дуже непросто поступити у принципі, бо ми складали шість іспитів. Треба було набрати 25 балів і це було нелегко. Якщо хочеш вчитися далі, треба було дуже зубрити все, працювати над собою. Це ми все й робили – ті, хто прагнув просуватися, досягати успіхів.

У роботі відчував дискомфорт. У якому сенсі? Коли мене просували як керівника та пропонували на заводі рівень начальника цеху, щоб потім дорости до рівня заступника директора заводу, то партія не затвердила мою кандидатуру.

Багато євреїв розуміли – щоб забезпечити своїм дітям можливість піти у садок, вчитися спокійно у школі, в університеті, треба було міняти прізвище. А я не хотів його міняти. Але один із моїх братів все ж таки поміняв прізвище. Другий брат знайшов інше рішення: він повинен був розійтися з дружиною, щоб син пішов далі вчитися. У нього дружина – українка. При радянській влади діти йшли на прізвище батька. І зрозуміло, що єврейське прізвище створювало складнощі.  Але, безумовно, розійшлися вони лише віртуально, виключно для того, щоб син зміг вчитися, отримати хороші можливості у житті… Тобто випадки державного антисемітизму були суцільно, і це наочно видно навіть на прикладі мого життя. Але були й інші випадки, ще складніші.

Нині в Україні практично немає такого державного антисемітизму. Можна йти вчитися, куди хочеш. Наприклад, у нас в Одесі є і єврейські школи, і єврейський університет, і єврейські дитячі садки. Також є відкриті синагоги. Все доступно, і з цього приводу немає жодних питань. Проте процвітає “побутовий антисемітизм”.

– Музей Голокосту. Ви як почали його творити? Чи цей музей уже був створений, коли ви прийшли до цього проекту?

Коли у 1990 році було організовано Міжнародну спілку колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів, ми почали займатися історією Голокосту, виявляти колишніх в’язнів гетто. Люди починали дізнаватися про нашу організацію, приходити до нас. Вони розповідали свої історії, писали заяви про вступ до нашої організації. Ми допомагали їм оформити відповідні документи. Багато членів організації видали свої спогади про пережите як мемуарів.

Наступним етапом нашої роботи було виявлення місць масових розстрілів євреїв фашистами біля Трансністрії. Ми встановлювали пам’ятники та меморіальні дошки. Наразі встановлено вже понад 40 пам’ятників на території Трансністрії. Реалізація проектів, пов’язаних з історичною пам’яттю про Голокост, здійснювалася лише коштом колишніх в’язнів гетто, і навіть спонсорів.

Ми створили музей Голокосту, який є на сьогодні одним із найкращих музеїв на пострадянському просторі. І можна сказати, що це єдиний музей у світі, який відбиває дійсність знищення єврейського населення на території Трансністрії. Тільки у нас у музеї є унікальні матеріали: ми змогли зібрати документи, які розповідають історію Голокосту у цьому регіоні; показуємо рідкісні відеоматеріали з тих часів.

У музеї організовуються виставки та пересувні виставки. Спільно з румунським, болгарським, польським та турецьким дипломатичними корпусами було здійснено спільні проекти з історії Голокосту, а також праведників народів світу. На момент реєстрації організації у 1991 році було 250 праведників народів світу. Крім музею, ми збудували меморіал «Прохорівський сквер. Дорога Смерті», яка також включає Алею праведників світу.

Алєя праведників світу у «Прохорівському сквері. Дорога смерті»

Нині ми маємо документацію на будівництво нового музею Голокосту, сучасного. Вже є підтвердження нашої міської влади щодо виділення ділянки на будівництво.

1 грудня 2020 року було підписано Меморандум між урядом Німеччини та мерією міста Одеса про будівництво великого меморіалу на місці, де було спалено 25000 євреїв – на Люстдорфській дорозі. Високоповажна Марілуїзе Бек, одна із найстаріших депутатів Бундестагу, директор з питань Східної та Центральної Європи Центру ліберальної сучасності, була у нас в Одесі кілька років тому. Вона побачила у музеї Голокосту артефакти знищення євреїв на прохорівських складах і перейнялася повагою до історії цієї трагедії. Саме пані Бек є ініціатором укладання договору щодо великого проекту меморіалу на Люстдорфській дорозі. Наразі вже відбулося засідання у мерії, де ми обговорили кожен пункт цього проекту і протягом року-півтора років його буде реалізовано. Цей меморіал буде зроблено на найвищому європейському рівні. А також на сесії міськради Одеси було ухвалено рішення про реконструкцію меморіалу «Прохорівський сквер. Дорога смерті».

Роман Маркович на церемонії пам’яті жертв Голокосту у Прохорівському сквері, Одеса, 27 січня 2021 року

Таким чином, зараз з нашої ініціативи триває активна робота і в найближчі рік-два буде здійснено три великі проекти в Одесі: будівництво величезного меморіалу пам’яті на Люстдорфській дорозі, нового музею Голокосту та реконструкція «Прохоровського скверу. Дорога смерті».

Хочу сказати, що мерія міста Одеси дуже активно допомагає нам у реалізації всіх проектів, пов’язаних із історією Голокосту. У цьому плані ми відчуваємо розуміння, бачимо партнерство та підтримку, як це має бути.

– Спасибі вам за те, що відновлюєте пам’ять про Голокост і зберігаєте її для майбутніх поколінь! Цю історію важливо знати, щоб не допустити її повторення. Те, що ви зробили більш ніж за 20 років, гідно найвищих похвал та захоплення!

– Хотілося б сказати ще одну важливу річ. Всім відомо про Катастрофу єврейського народу: що було знищено 6 млн. євреїв. Але дослідники вже говорять, що насправді загиблих було набагато більше. Безумовно, одна річ – говорити, а інша – це треба довести. Ми сподіваємося, що дослідники історії ще доведуть, що загиблих євреїв було набагато більше ніж 6 млн, і ця цифра збільшиться.

Музей «Холокосту – жертв фашизму»

– Чим музей займається зараз?

– Ми робимо виставки, виступаємо перед школярами, перед студентами. Запрошуємо до музею. До нас приїжджають з різних селищ, з районних шкіл учні різного віку. Для нас важливо, щоб тему Голокосту та цієї трагедії знали не лише єврейські діти у єврейських школах. Для нас важливо, щоб усі, і діти, і дорослі незалежно від національності знали цю історію – жахливу трагедію єврейського народу. Тому ми намагаємося запрошувати всіх у наш музей.

Іноді ми й самі орендуємо автобуси, оплачуємо їх та запрошуємо до себе дітей із районних шкіл, проводимо для них екскурсію містом, щоб вони бачили все. Ми пропагуємо та показуємо нашу історію, історію нашого регіону в період Другої світової війни, щоб вона була збережена не просто історично, а стала колективною пам’яттю всіх людей про цю трагедію.

Для нас важливо виробити колективну пам’ять. Тому що ці події треба знати, розуміти, пам’ятати про це і робити все для того, щоб такого більше не повторилося!

Є тільки одна річ на світі,
яка може бути гіршою за Освенцим —
те, що світ забуде, що було таке місце.
Генрі Аппель, в’язень Освенцима.

P.S.

27 червня 2018 року вийшов указ Президента України No188/2018 про нагородження державними нагородами України з нагоди Дня Конституції України. За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм Роман Маркович Шварцман був нагороджений орденом “За заслуги” І ступеня. Урочиста церемонія нагородження відбулася 23 серпня 2018 року в Оперному театрі. Нагороду вручив губернатор Одеської області Максим Степанов.

Шварцман Рувін Мордкович
нагороджений орденом “За заслуги” І ступеня за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм.
Указ Президента України від 27.06.2018 №188

Наприкінці грудня 2019 року Надзвичайний та Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні пані Анка Фельдгузен завітала до Одеси для того, щоб особисто зустрітися з Романом Марковичем Шварцманом. Пані Надзвичайний Посол привезла Роману Шварцману високу нагороду своєї країни – Кавалерський хрест ордена «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина», за його більш як 20-річну активну роботу над увічненням пам’яті жертв Другої світової. Кавалерський хрест ордену «За досягнення перед Федеративною Республікою Німеччина» – це єдиний федеральний орден у ФРН.

На урочистій церемонії була присутня глава німецького фонду «Ліберальна сучасність» Марія-Луїза Бек. Пані Бек у своєму вітальному виступі наголосила, що всі тут зібралися, щоб привітати одну-єдину важливу особу – Романа Марковича Шварцмана. З поглибленням відносин між Україною та Німеччиною стала зрозумілішою трагедія, яка досі не була відома у Німеччині – це Одеський Бабин Яр, коли від рук німецьких злочинців та румунських окупантів загинули десятки тисяч мешканців міста. Марія-Луїза Бек вважає своїм великим успіхом зустріч із Романом Шварцманом, завдяки якому і за допомогою фонду пам’ять про злочин зберігається – щоб не повторитися (за матеріалами www.glasweb.com ).

Матеріал підготувала журналіст Майя Шнедович

Підписуйтеся на наші ресурси:
Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать