Гайдамаки. Коліївщина. Частина 5. Продовження 

Початок за посиланням.

22 червня 1768 року в Умані проголошено відновлення Гетьманщини. Панщина скасовувалася, всі українці ставали вільними козаками. Гетьманом обрали Залізняка, Гонта став головним комендантом збройних сил. Були заборонені контрибуції і самовільні податі. Держава була поділена в адміністративному порядку на полки і сотні. Уніатським священикам наказано було або залишити парафії, або перейти у православну віру.

Загони, що вийшли з Умані, попрямували на захід і північ, і на початку липня вся Уманщина була звільнена від окупантів.

З таким же успіхом діяв Семен Неживий у південній частині Київщини. Румянцев у своєму рапорті імператриці від 19 (30 за ст. стилем) червня 1768 року доповідав, що Неживий «завів там новий економічний порядок, для чого визначено економ з місцевого (українського) населення і писар грецького віросповідання».

Інші отамани у своїх напрямках також діяли успішно. За два місяці боїв вся територія Київського і Брацлавського воєводств були очищені від поляків. На звільненій території встановлювався козацький порядок, засновувалася українська адміністрація. У таборі під Уманню навчалися гайдамаки, які попрямували на захід і північ, на Поділ, Галичину, Волинь і Полісся. Повстання докотилося навіть до Закарпаття.

Окремий загін гайдамак у червні 1768 року «наскочив» на Балту і розорив там татарський гарнізон у покарання за напад на гайдамак. Саме цей привід використовувався надалі турками для оголошення війни Росії…

Гроза настала з того боку, звідки найменше вона очікувалася. Хоча з того боку тільки і чекай неприємностей.

Катерина Друга рішуче перетворювала Україну у російську провінцію. У таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В’яземському вона доручала: «Малороссия, Лифляндия и Финляндия есть провинциями, которые правятся дарованными им привилегиями; ликвидировать эти привилегии сразу было бы неудобно; однако не стоит считать эти провинции как отдельные, и вести себя с ними как с автономными было бы глупотою. Эти земли, как и Смоленщину, нужно легкими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали себя вести как волки в лесу».

Катерина ІІ. Художник Антропов А.П.

На українські землі почали повертатися московські комісари. У 1764 році цариця наказала Розумовському відректися від гетьманства, що він виконав. Влада від гетьмана перейшла знову Малоросійській Колегії з генерал-губернатором Румянцевим на чолі. На пропозиції козацької старшини вибрати нового гетьмана цариця відповіла інструкцією «чтобы даже само название гетьмана исчезло, а не то, чтобы какое-то лицо выбрать на такое состояние».

Російський уряд у 1768 році визнав за необхідне взяти участь у запровадженні порядку в областях, що належали Польщі, і забезпечило відповідними інструкціями генерала Кречетнікова, який вів облогу під стінами у той час загону конфедератів у Бердичеві. Кречетніков відправив до Умані полк донських козаків під начальством полковника Гур’єва, з дорученням приборкати повсталих селян, і слідом за Гур’євим послав туди ж загін піхоти. Гур’єв прибув до Умані і розташувався поруч з табором Залізняка; він вступив у приятельські відносини з ватажками повстання, відвідував часто Гонту і Залізняка, пропонував їм план спільних дій проти конфедератів, обіцяв свою допомогу для вигнання шляхти з Волині і давав поради щодо влаштування війська і введення правильного військового порядку.

Портрет Михайла Кречетнікова. Ермітаж. Дмитро Левицький

У ніч на 27 червня 1768 року царські офіцери запросили Залізняка і Гонту для важливих переговорів у свій табір. Увірвавшись до намету донські козаки захопили прийшлих, закували їх у кайдани, обеззброїли загін гайдамак. Надалі Гонту з іншими повстанцями – підданими Речі Посполитої – видали польським королівським військам з подальшим супроводженням до штаб-квартири коронного мисливського графа Ксаверія Браницького у селі Серби. Інквізиційний трибунал у складі трьох католицьких ченців і одного ксьондза після тривалих тортур засудив Гонту до жахливої ​​смерті. «Страта повинна тривати 14 днів; протягом перших десяти кат повинен щодня знімати з його спини смугу шкіри, на 11-й день відрубати обидві ноги, на 12-й обидві руки, на 13-й вирвати серце і нарешті на 14-й відрубати голову. Потім частини його тіла повинні бути прибиті до шибениць, спорудженими у 14 містах України». Гонта, вислухавши вирок, з гордістю, про що свідчили самі поляки, відкинув пропозицію просити помилування і заявив: «Знаю, за що гину і не шкодую!»

Мужню поведінку Гонти, який навіть під час страти показував приклад незломленої стійкості, змусило поляків прискорити розправу. Браницький наказав обезголовити Гонту на третій день і продовжувати виконання подальшої кари на трупі.

12 липня 1768 року Катерина видала маніфест про спростування Золотої Грамоти.

В указі від 24 липня 1768 року, надісланому Румянцеву і до Київської губернської канцелярії з державної колегії іноземних справ, було сказано: «1. Тот час по получении сего указа произвести над упомянутыми (в начале указа) запорожцами надлежащий суд, который однако ж весьма скоро окончен быть должен. 2. В суде положив на мере формальный приговор на основании законов, – ибо колодники, будучи взяты с ружьем в руках против войска ея императорскаго величества, не могут, конечно, оправдаться ни в бунтовничьем супротивлении воли и оружию ея величества, ни в разнообразных в Польше варварствах, когда они на самом деле пойманы и следовательно судимы быть должны, яко бунтовщики, нарушители общего покоя, разбойники и убийцы. 3. Когда по сим уважениям, вследствие всех на свете законов, определена будет смертная казнь, переменить ее, при самом исполнении, в телесное наказание кнутом, клеймом и вырыванием ноздрей, ссылкою в Нерчинск, оковавши на месте в кандалы».

Залізняка разом з прийшлими з Лівобережжя гайдамаками відправили до Києва і 8 липня 1768 року помістили у Києво-Печерську фортецю. Вироком Київської губернської канцелярії від 25 – 27 серпня 1768 року М. Залізняка «яко главного нарушителя пограничной тишины», присуджено Було «колесовать и живова положить на колесо, но вместо того, отменя оное, в ныне употребляемое самонайважнейшим преступникам наказание бить кнутом — дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ему ноздри и поставив на лбу и щеках указные знаки, сослать в Нерчинск на каторжную работу вечно». 12 вересня 1768 року 70 засуджених гайдамак на чолі з Залізняком відправили з Києва для виконання вироку в Орловський форпост на російсько-турецькому кордоні «околицях розореної татарської слободи Балти», що ускладнило російсько-турецькі відносини аж до оголошення війни Росії. З-під Балти Залізняка відправили на каторгу до Сибіру. По дорозі йому разом з 50 гайдамаками вдалося втекти 1 листопада 1768 року під час ночівлі у слободі Котельві недалеко від Охтирки, «розбивши караул і виламавши двері, і відбивши у солдатів десять рушниць і у козаків списи і рушниці», проте незабаром вони були спіймані (указ Київської губернської канцелярії від 19 грудня 1768 г.). Подальша доля Залізняка невідома.

На думку Т.Таїрової-Яковлєвої, «Залізняка і його друзів врятувало від найтяжчого покарання початок русько-турецької війни, яка була спровокована гайдамаками. Вирок, який був винесений, не здійснили саме тому, що вже всім було не до цього. Так що ця випадковість у долі героїв Коліївщини зіграла важливу роль. Не виключено, що Максим Залізняк взяв участь у повстанні Пугачова. Деякі гайдамаки там точно брали участь. Що стосується Залізняка – принаймні, немає підстав говорити, що він там не брав участі. Про це було написано ще на початку 20 століття, і було незаслужено забуте. Є свідчення про те, що Залізняка і його товаришів зустрічали у Москві під час їх утримання у проміжній в’язниці. Письменник Державін з ними спілкувався і за цими фактами написав про участь Максима Залізняка у повстанні Пугачова. Передбачається, що Державін, будучи міністром юстиції, знав багато і не став публічно писати про те, що сприяло втечі гайдамаків з московської в’язниці. Якраз розвінчування ілюзій щодо російської імператриці могло сприяти їх участі у повстанні.

Хоча саме повстання Пугачова до кінця не вивчено. Є підозри, що воно було організовано кимось із противників Катерини. Тобто, ця подія могла бути замовленою кимось із “верхів”. У 1764 році Катерина видала указ, який забороняв тортури під час допиту. Тому ні гайдамаків, ні Пугачова не катували, так що величезну кількість таємниць вони забрали з собою».

Удар російської армії під Уманню не зупинив рух гайдамак. Польща звернулася до російського уряду з проханням про ліквідацію повстання спільними зусиллями. Російські війська вели бої з гайдамаками, після чого «москалі» проголошені були повсталими такими ж ворогами, як і «ляхи».

Не дивлячись на московську збройну інтервенцію на боці поляків, дії гайдамака розширювалися. У рапорті князя Мещерського генералу Кречетнікову від 13 липня 1786 року говориться про те, що сотня коліїв вела важкий бій з московським військом, у якому 13 запорожців і 15 «місцевих» потрапило до полону, а після бою попрямувала на Полісся. У меморіалі уніатських священиків польському уряду від 22 грудня 1768 року говориться, що вогонь коліівского повстання «На Волині ще до сих пір не погашений».

Восени 1768 загін Станкевича на Смілянщині складався із близько 1000 гайдамака.

У збереженому в архіві журналі польського війська, яке брало участь у боротьбі проти повсталих, згадується заклятий бій польських і московських частин з коліями під Жаботином, у якому загинуло 40 гайдамак, 70 потрапило до полону, а решта прорвалися з оточення та відступили до лісу. Під датою 9 грудня описуються криваві бої спільних військ у районі Сміла-Жаботин із загоном гайдамак Станкевича чисельністю близько 300 бійців. Також згадується інший бій у районі Сміла з загоном гайдамак у 300 бійців. У тому бою загинуло близько 100 гайдамак, 99 потрапило до полону, інші відступили до лісу.

15 грудня загін коліїв з групи Станкевича напав на відділення поручика Вепрейського, який охороняв транспорт полонених.

31 грудня 1768 князь М.Рєпнін повідомляє графу Микиті Паніну, що у районі Богуслава, Білої Церкви та до самої Новосербії «знову з’явилися гайдамаки, і бунт мужицький палає».

Жорстокі бої тривали всю зиму 1768-1769 років. По Україні гуляли гайдамацькі загони загальною чисельністю близько 1000 бійців. Князь Голіцин вислав генерала Вуіча з 2000 донців, 60 стрільцями і гарматами. Гайдамаки всі до одного загинули у бою.

У березні 1769 року «на Русі все більше розгорається пожежа. Повстали селяни України, Брацлавського, Київського і частин Волинського воєводств».

15 квітня 1769 року цариця вислала Генерал-Губернатору Малоросії Румянцеву новий указ розправитися з повстанцями на Правобережжі у разі їх переходу на Лівобережжі «як з прямими розбійниками».

У травні 1769 року повстання коліїв згасло, залите ріками крові повсталих, хоча невеликі їх загони діяли в окремих районах ще у другій половині 1769 року й у наступних роках.

Важкі бої гайдамак проти польсько-російських інтервентів тривали повний рік.

Назва «колій», «Коліївщина» зустрічається у протоколах допитаних повсталих. Так, наприклад, В. Лобуренко каже: «Когда началась Колиивщина пришли два колия». Підсудний Підопригоренко визнає, що він «ходил с гайдамаками во время Колиивщины». Багато пізніше П.Куліш записав у своєму оповіданні Таранухи і Харька Цехмістера з Черкас назву «Коліївщина». Це означає, що назву цю створив сам народ.

Коліївщина стала приводом для колосальної важливості подій. Це розділи Речі Посполитої, це початок російсько-турецької війни, це ліквідація Запоріжжя, це ліквідація Гетьманщини. Тобто, насправді, переділ геополітичного впливу найбільших імперій.

Карта розділу Польщі

Те, що Коліївщина була організована Запоріжжям, не викликає сумніву. Максимович М. каже прямо: «Запорожцы предводительствовали резней и довели ее до конца, первые взяли в руки «свяченые ножи». За його оцінками у повстанні брало участь не менше 1 000 запорожців.

Наведу грамоту М.Залізняка, у якій він називає себе полковником Війська Запорозького Низового:

«Грамота Залізняка. «Я Максим Залезняк, полковник Низового Запороскаго войска, даю от себе документ Феодору Осачому (Осадчому?) местечка Теплика, аби он мещан и прочии громади ключа того местечка в добрем состоянии здержовал, яко то: аби имел власть судити, радити и во всяких случаях добре справовати, добрим добре воздавати, а злих бунтовников смертелними киями карати, а мещанам и прочиим громадам ключа выше описанаго местечка приказую, аби ему во всяких случаях послу(ш)ни були, бунтов между собою не робили. При се(м) будте здорови.

Максим Залезняк, полковник Низовский, с товариством.

Д. 1768 года, июня 13 дня. в Умани».

(Гл. Моск. Арх. М. Ин. Д., польск. дела, 1768 г., связка № 21).

Сообщ. Вл. П-ко».Повідом. Вл. П-ко ».

У рапорті до Н. І. Паніну від 11/22 липня 1768 р М. Кречетнікова, який заарештовував гайдамаків, то кажуть, «что 930 человек в Гумане вдруг гайдамаков взято, и с коих по точному разбирателству найдено наших запоросцов 73»». Тижнем пізніше Кречетніков доносив Паніну: «порутчик Кологривов привел 85 гайдамаков, в коем числе 49 запоросцов».

Тільки у цих двох рапортах згадані 122 запорожця, які брали участь у Коліївщині. Якщо ще можна сумніватися у точності визначення запорожців Кречетніковим, зробленого по гарячих слідах, то вже ордер П. А. Румянцева до кошового отамана від 24 липня 1769 р не залишає сумніву. Він наказував «не укрывать от наказания… тех людей, которых повседневно приводят ко мне посланные команды из Польши, ловя их в шаиках гаидамацких, а они все показуют себя запорожцами, отлучившимися из Сечи самовольно». Румянцев наполягав, що  «вам господин кошевой атаман со всеми старшинами и товариством надлежит отлучить из общества всех таковых, которые недостоины носить почетного имени воина». Цифри за результатами захоплення Коліев під Уманню називав і Н. Рєпнін (10/21 липня): «взятих 938 человек, между коими действительно по нещастю нашлись 87 запорожских казаков».

Дуже близько до реальності описував ситуацію генерал-майор М. Кречетніков у листі Н. Рєпніна від 18 (29) липня. Він писав про запорожців, що «они обыкновенно из Сечи выходят, не спрашивая никово, а потом уже, соединясь, грабительство делают».

П.Мірчук призводить висновок дослідника Василя Грекова: «Отже, як бачимо, повстанський рух у Польській Україні, відомий під назвою Кіліівщіна, знаходив загальне співчуття всього Запорізького Товариства, на чолі з військовою старшиною». «Співчуття, допомога, навіть конфіденційні дозволи кошового отамана запорізьким козакам йти гайдамакувати до Польщі – такими рисами можна охарактеризувати ставлення Запорізького Коша до повстанського руху у Польській Україні, відомого під назвою Коліївщина. Зайвими були всі запевнення запорізької старшини про непричетність до цього руху. Російський уряд не вірив їй і мав на те підстави: чисельні загони козаків, які діяли на чолі з Максимом Залізняком у Польській Україні, і таємні розвідки у самій Січі, що виявляють справжнє ставлення військової старшини до повстанського руху розкривали всю фальш цих запевнень… Що стосується відправки з боку кошового отамана військових команд для затримання гайдамацьких загонів під час Коліївщини, про що згадує Воєйков у своєму ордері на ім’я бригадира Черткова 31 липня 1768 р то вони – ці відправки – безумовно були вимушеними, оскільки відправлялися, як свідчить сам Воєйков, «У силу його ордерів».

Пономарьов О.М. говорить про те, що Кош намагався приховати участь запорожців у Коліївщині, а при їх арешті ще і приналежність до Війська Запорозького.

Польські мемуаристи, польські та російські історики, польський і російський уряди вкрай вороже ставилися до Коліївщини і кожен раз повторювали, що повстання мало архаїчний характер розбою і грабежу, позбавленого мети і програми, а всі його учасники – безграмотні злочинці і п’яниці. Це свого часу мало дуже великий вплив на українських істориків, які тільки тим і займалися, що виправдовували Коліївщину або вторили ворогам державності України.

Погодьтеся, складно воювати, будучи неграмотними п’яницями і злочинцями. Сама Польща не змогла впоратися, у який раз, з гайдамаками і змушена була просити військової допомоги у Росії для ліквідації повстання.

Зовсім інакше сприйняла Коліївщину українська народна традиція, яка не має сумніву у правоті ідей повстання: ідей національної волі і соціальної справедливості, і яка надала ореол героїчності всім лідерам гайдамак.

І одні історики, й інші праві у своїй оцінці гайдамак – це спочатку кримінал, «злодії і розбійники», при цьому відмінні воїни і до того ж торговці – успішно торгували викраденою худобою і кіньми. Були серед них і характерники. І, безумовно, сепаратисти з точки зору Польщі та Росії, які окупували Правобережну і Лівобережну Україну.

Підготовку гайдамаки проходили у Запорізькій Січі, яка мала у своєму складі навіть школу для дітей. Потрапляючи туди дітьми, починали з підсобних робіт, були наймитами (найманими працівниками), ходили з чумаками, потім йшли у гайдамаки або ставали гайдамаками, потім відправлялися чумакувати. Як чумацтво, так і гайдамацтво, втім, і козацтво, були всенародним явищем. У 18 столітті Україна (країна козаків) все ще вміло тримала зброю у своїх руках, а військова доблесть Запоріжжя принесла Росії перемогу у русько-турецькій війні, як приносила перемоги своїм союзникам і у минулому.

Політика і дії Запоріжжя характерні захопленням територій, повною зачисткою, наведенням там своїх порядків. Так діє мафія. Але і тихим сапом козаки селилися із Запоріжжя. У наказі Коша, поданому на Комісію Уложення у 1767 р прямо говориться, що більшість запорожців, прийнятих на службу, «за бажанням їх і по вольності… йдуть до Малої Росії, до Польші, до Волощину і тамо одружуються». Військо Запорозьке Низове у своєму наказі просило, щоб ці запорожці офіційно числилися «під володінням і командою Коша Війська Запорізького низового». З цього наказу видно механізм експансії і впровадження на суміжні території.

Генеральна карта від Києва по річці Дніпро до Очакова і по степу до Азова з показанням Нової Сербії із Слобоцьким козачим поселенням і з української лінією, також Турецької області та Польського володіння з Російською імперією кордону (Скальковський А. Хронологічний огляд історії Новоросійського краю. – Одеса, +1836, додаток до 1-го тому).

У 16 столітті Запоріжжя офіційно отримало від Польщі за військову доблесть і заслуги Вольності – територію південної України – якими володіло здавна (можемо припустити, що з століття 14-го мінімум). «Мала Росія, Польща і Волощина» перебували за межами Вольностей Запорозьких.

Всі дослідники говорять про те, що козаки вели партизанські війни – свою улюблену справу, у якій дуже процвітали. Так діє ндрангета. І так діяв Хабад.

У Ндрангеті існує 4 рівня підготовки: поєдинок, заробляння грошей, керівництво, святість (чари).

Чумаки були воїнами-торговцями, що відповідало рівню заробляння грошей. Отамани чумаків були характерниками – це рівень чарівництва.

Гайдамаки відповідно – це рівень поєдинку. Їх отамани також були характерниками.

Більш відомого характерника Запорізької Січі, ніж отаман Іван Сірко, ви не знайдете.

Народ Війська Запорозького і саме Військо Запорозьке Низове вміли майстерно воювати, заробляти гроші на торгівлі і чумацтву, батьки-отамани керували так, що обиралися років по 10 до ряду, а вже якими чарівниками – характерниками – були і козаки, і чумаки, і гайдамаки!

Запорізька Січ, яка готувала гайдамак, чумаків, ватажки, за своїм устроєм 16 – 18 століття (цей період найбільш відображений у письмових джерелах) аналогічна Ндрангеті.

Автор – Євгенія Тарасенко

Література:

  • Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»)
  • Бігун О. Освячення ножів: до етичних парадоксів поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки” – Науковий вісник Ужгородського університету, 2014/УДК 929 Шевченко+821.161.2-1.09.
  • Грамота Максима Залізняка // Київська старовина, № 3. 1905
  • Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 443-466.
  • Костомаров Н. І. Матеріали для історії Коліївщини або різанини 1768 року – КС , 1882 р № 8, с. 297 – 321.
  • Максимович, Михайло Олександрович. Зібрання творів: [в 3 т.] / М. А. Максимович. – Київ: [б.и.], 1876 – 1880. Т. 1: Відділ історичний. – Київ: Тип. М. П. Фріца. – 1876. – VIII, 847 c.
  • Мальцев О. Оманлива тиша. – Дніпро: Середняк Т. К., 2018, – 154 с.
  • Мальцев О.В., Луньов В.Є. Філософія півдня Італії – Дніпро, Середняк Т.К. – 2020 року, – 443 с.
  • Мішо Ж. Ф. Історія хрестових походів – Глава II. З відбуття хрестоносців до облоги Нікеї (1096-1097) пер. С.Л.Клячко. Histoire des croisades. – Дата створення: 1812-1822, опубл .: 1884. Джерело: Історія хрестових походів: і багатьма політіпажей в тексті / Г. Мішо; переклад з французької С.Л. Клячко; з 32 окремими малюнками на дереві Густава Доре. – Видання Товариства М.О. Вольф, 1884. – 229 с.
  • Мірчук Петро. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – © Бібліотека Українознавства, ч. 41. Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка. New York 1973. З друкарні Української Видавничої Спілки в Лондоні. 200 Liverpool Road, London, N1 1LF.
  • Мордовець, Данило Лукич. Гайдамаччини: історична монографія / [соч.] Д. Мордовцева. – Изд. 2-е, испр. – Санкт-Петербург: Тип. Н. А. Лебедєва, 1884. – VIII, 345 c.
  • Навроцький, Борис Олексійович. Шевченкова творчість [Електронна копія]: зб. ст. / Б. Навроцький ; Ін-т Тараса Шевченка. — Електрон. текст. дані (1 файл: 186 Мб). — Харків ; Київ : Літ. і мистецтво, 1931 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2019).
  • Пономарьов О.М. Неопубліковані документи про Коліївщіну. – Публікація архівних документів/ УДК 930.253:94(477)«1768».
  • Симон Закревський. Про походах проти гайдамак (пер. П. Куліша). Текст відтворений за виданням: Розповідь сучасника-поляка про походи проти гайдамак // Записки о Южной Руси. Т. 2. СПб. 1 857.
  • Скальковський А.А. Історія Нової-Січі, або Останнього Коша Запорозького. – Ч. I-III. – Одеса, 1846. – тисяча сорок вісім c.
  • Скальковський А.А. Наїзди гайдамаків на Західну Україну. 1733 – 1768. Твір п.Скальковського А. – Одеса, 1845. – 230 с.
  • Таїрова-Яковлева Т. Участь запорожців у повстанні гайдамаків 1768 г. (Коліївщина). Санкт-Петербурзький університет, DOI 10.15826 / qr.2019.3.418, УДК ​​94 (470) “1768” +94 (477) “1768” +316.485.22
  • Требник Петра Могили – https://azbyka.ru/otechnik/Petr_Mogila/trebnik-petra-mogily-chast-2/
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. /Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 2001 — ISBN 966-00-0625-X. Т. 1: Поезія 1837-1847 / Перед. слово І. М. Дзюби, М. Г. Жулинського. — 784 с: портр. ISBN 966-00-0712-4. Друкуються поетичні твори 1837—1847 рр.
  • Шульгін, Яків Миколайович. Нарис Коліївщини по світу і виданим документам 1768 і найближчих років / Я. Шульгін. – Київ: Тип. Г. Т. Корчак-Новицького, 1890. – 209 c.
  • Коліївщина відкрила шлях до ліквідації Запорізької Січі і російському завоювання Криму – історик Тетяна Таїрова-Яковлєва. https://censor.net/ru/resonance/3159947/koliivschina_otkryla_put_k_likvidatsii_zaporojskoyi_sechi_i_rossiyiskomu_zavoevaniyu_kryma_istorik_tatyana
  • Коліївщина: без крайнощів. Українське повстання за російським приписом? Сергій Грабовський. https://day.kyiv.ua/ru/article/podrobnosti/koliivshchina-bez-kraynostey
  • Чумаки. https://www.lnvistnik.com.ua/ru/chumaki/?fbclid=IwAR2E2z7YzoPSLT0ocz9ZLZkmYjiDhlCNAqFLf9rGZHt-ZWhPxKlRe6H8QK8

Подписывайтесь на наши ресурсы:
Facebook: www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал: https://t.me/lnvistnik
Почта редакции: info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Комментировать